Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
А в його очах були розгубленість, недовіра і ще щось, тільки от що саме? Атож, такий вираз був у батькових очах того дня, коли його улюблений кінь зламав ногу, і Джералд власноручно мусив того коня пристрелити. Тільки чому це їй зараз згадалося? Така безглузда думка! І чого Ешлі так по-чудному на неї давиться й мовчить? А тоді наче звична маска з’явилась у нього на обличчі, і він гречно всміхнувся.
- Але хіба тобі мало, що ти сьогодні полонила тут усі інші чоловічі серця? - сказав він з тією, такою знайомою їй, ласкаво-глузливою ноткою в голосі.- Ти іще однієї перемоги хочеш, щоб таки всіх без винятку звоювати? Що ж, моє серце завжди тобі належало, ти це знаєш. Ти ж на ньому гострила свої зубки.
Щось тут було негаразд - зовсім негаразд! Вона уявляла собі це цілком інакше. Крізь шалене плетиво розшарпаних думок в її мозку одна почала набирати чітких обрисів. Чомусь - із невідь яких причин - Ешлі поводиться так, наче гадає, що вона крутить йому голову. Але ж він знає, що це не так. Вона певна цього.
- Ешлі… Ешлі… Скажи мені… ти повинен… Та не дражни ж ти мене! Чи справді твоє серце належить мені? О, любий мій, я ж ко…
Він умить приклав руку до її уст. Маски на обличчі не стало.
- Не кажи цих слів, Скарлет! Не треба! Це ти несерйозно. Ти зненавидиш себе за те, що їх казала, а мене за те, що я їх чув!
Вона різко відкинула голову назад. Гарячий струмінь пронизав усе її тіло.
- Ні, я ніколи тебе не зненавиджу! Я кажу, що кохаю тебе, і я знаю, що й тобі я не байдужа, бо…- Вона не докінчила, вражена тим, що вперше побачила таку муку на чиємусь обличчі.- Ешлі, це ж правда - ти любиш мене, так?
- Так,- відповів він глухо.- Люблю.
Якби він сказав, що ненавидить її, то й тоді не вразив би настільки. Вона німо вчепилася за його рукав.
- Скарлет,- промовив Ешлі,- краще облишмо це, забудьмо, що ми тут сказали.
- Ні,- прошепотіла вона.- Я не можу. Але що це означає? Хіба ти не хочеш… одружитися зі мною?
Він відповів:
- Я одружуюся з Мелані.
Потім якось так вийшло, що вона вже сиділа на низенькому оксамитовому кріслі, а Ешлі на пуфику у неї біля ніг, і обидві її долоні були затиснуті міцно в його долонях, і він говорив щось таке, що зовсім не мало ніякого сенсу. Голова її була дивовижно порожня, не було ані однієї думки з тих, що юрмились в ній хвилину тому, а його слова не будили в ній ніякого відгуку - так як краплі дощу спливають по шибці, не полишаючи сліду. Вона просто не чула слів, які одне за одним виходили з його уст, повні чуйності та співчуття, як у батька, що заспокоює скривджену дитину.
Прозвучало ім’я Мелані, і це немов пробудило її свідомість. Вона глянула в прозоро-сірі очі Ешлі й побачила там ту саму відстороненість, яка не раз, бувало, бентежила її, та ще немов якусь відразу до себе самого.
- Сьогодні ввечері батько оголосить наші заручини. А там невдовзі й шлюб. Я мав би сказати тобі про це, але гадав, що ти знаєш, я гадав - усі знають про це віддавна. Я й не уявляв, що ти… У тебе так багато кавалерів. Я думав, що Стюарт…
Життя нараз почало вертатися до неї, і почуття, і розуміння його слів.
- Але ж ти тільки-но сказав, що любиш мене.
Він до болю стис її долоні у своїх гарячих руках.
- Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю?
Її мовчання спонукало його повести мову далі:
- Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя.
- Я знаю, що я кохаю тебе.
- Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я… я, можливо…
- А її ти кохаєш?
- Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо
одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою?
Хтось уже сказав був про це: “Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди”. Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу.
- Але ж ти казав, що любиш.
- Мені не треба було цього казати.