Сага про Єсту Берлінга
- Автор: Лагерлеф Сельма Оттилия-Ловиса
- Серия: Вершини світового письменства #9
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Єсту Берлінга». Краткое содержание книги:
Одначе молода графиня кохала свого чоловіка й потім, як вони прибули до Борга й зажили спокійніше. Вона любила в ньому блиск старовинного імення і славу предків. Любила дивитись, як у її присутності Генрікова пиха тане, як лагіднішає його голос, коли— вона з ним розмовляє. А ще він її любив, потурав усім її. забаганкам і, врешті, був її чоловік. Молода графиня й гадки не мала, що заміжня жінка може не любити свого чоловіка.
Крім того, він з певного погляду відповідав її ідеалові. Він був мужній, чесний і справедливий. Він ніколи не порушував свого слова. Вона вважала його справжнім дворянином.
Восьмого березня ленсман Шарлінг святкує іменини, і до нього з’їжджається багато гостей із пагорбів Брубю. Зі сходу й заходу, знайомих і незнайомих, проханих і непроханих, — усіх тут радо вітають, усім вистачає наїдків і напоїв, а в залі не бракує місця для охочих до танцю із семи навколишніх парафій.
Молода графиня теж їде, бо вона буває всюди, де можна сподіватися веселих розваг і танців.
Але цього разу вона невесела, ніби передчуває, що настала і її черга попасти у вир шалених пригод.
Молода графиня сиділа в санях і дивилася, як заходить сонце. Воно зникло з чистого неба, не лишивши по собі легеньких хмаринок із золотими торочками. Все огорнув серпанок сірого присмерку, що його гнав хвилями холодний вітер.
Вона спостерігала, як змагалися день із ніччю і як боротьба тих велетнів сповнювала страхом усе живе. Коні з останніми саньми поспішали, щоб швидше вже опинитися під дахом. Лісоруби верталися з лісу, служниці з корівень. На узліссі вили дикі звірі. День, улюбленець людей, зазнавав поразки.
Згасло світло, поблякли барви. Все навколо стало, холодне й негарне. Молодій графині здавалося, що її надії, її кохання, її вчинки теж повив сірий присмерк. Ту хвилину вона разом із природою відчувала втому, поразку, безсилля.
Вона подумала про своє серце, що тепер, сповнене радощів, оздоблює все навкруг у пурпур і золото, подумала, що колись, мабуть, воно не матиме вже снаги осявати їй світ.
— О недуго, серця мого недуго! — озвалася графиня сама до себе. — Богине сірого, гнітючого смерку, колись ти опануєш мою душу! Життя здасться мені бридким і безбарвним, як, мабуть, воно і є насправді, коси мої побіліють, спина згорбиться, розум потьмяніє.
Сани якраз завернули на ленсманове подвір’я, і коли молода графиня підвела голову, погляд її упав на загратоване віконце в одній прибудові — з нього визирало понуре обличчя.
То була майориха з Екебю, і молода графиня відчула, що не милі їй будуть розваги цього вечора.
Добре веселитися, коли не бачиш смутку, тільки чуєш про нього, як про гостя в чужому краї. Та куди важче заховати в серці радість, коли віч-на-віч станеш із темним, як ніч, лихом, що втупило в тебе важкий погляд.
Графиня, звичайно, знала, що ленсман Шарлінг ув’язнив майориху і що провадиться слідство з приводу авантури в Екебю вдосвіта після великого балу. Але не сподівалася, що він триматиме її в себе на подвір’ї так близько від бальної зали, що звідти можна буде зазирнути до її в’язниці, так близько, що майориха чутиме з неї музику й веселий гомін. І тепер думки про майориху пригасили графині всю радість.
Молода графиня танцює і вальс, і кадриль. Не відмовляється від менуета й англеза, але між танцями підходить до вікна і дивиться на прибудову. В майорихи світиться, й видно, як вона ходить по кімнаті. Здається, й на хвилю не присідає, а все ходить і ходить.
Танок не тішить графиню. Не може вона забути майорихи, що кружляє по своїй в’язниці, мов полонений звір. Вона дивується, як інші можуть танцювати. Адже не саму тільки її хвилює думка, що майориха сидить так близько від них, але ніхто не дає цього взнаки. Які ж тут, у Вермланді, черстві люди!
Після кожного разу, як графиня визирає у вікно, ноги її повільніше рухаються в танці, а веселий сміх застряє в горлі.
Ленсманова дружина завважує, що графиня скрадається до вікна виглянути надвір, і підходить до неї.
— Яке нещастя! Яке страшне нещастя! — каже вона пошепки.
— Я вважаю, що нині ввечері просто неможливо танцювати, — відповідає графиня так само пошепки.