Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
— Французи, французи, — звертається до нас крізь вікно один із в’язнів, коли поліцейські, замкнувши двері, йдуть від нас.
— Чого тобі?
— Недобрий, недобрий.
— Хто?
— Поліцейський.
— Поліцейський?
— Еге ж, поліцейський недобрий.
І він відходить від вікна. Вечоріє, камеру освітлює дуже слабенька електрична лампочка. Москіти бринять нам біля вух, набиваються в ніс.
— Ну й потрапили ми в халепу! Нам дорого обійдеться те, що ми згодилися висадити на берег цих типів.
— Що вдієш, хіба ми знали? І все це через відсутність вітру.
— Ти занадто наблизився до берега, — каже Клузйо.
— Замовкни. Зараз не час звинувачувати самого себе чи когось іншого, нам треба ще більше згуртуватися. Як ніколи, ми повинні бути одностайними.
— Даруй мені, ти маєш слушність, Метелику. В цьому ніхто не винен.
Ох, то було дуже несправедливо — стільки боротися й так кричуще невдало скінчити свою втечу! Поліцейські не обшукали нас. У моїй кишені лежить моя капсула, я поспішаю проштовхнути її в себе. Клузйо робить те саме. Ми правильно вчинили, що не повикидали їх. А втім, цей герметичний і не дуже громіздкий гаманець легко зберігати в собі.
На моєму годиннику восьма година вечора. Нам приносять цукор-сирець бурого кольору — по грудці завбільшки з кулак на кожного — й три пакетики чогось такого, що нагадує рисове тісто, зварене у воді й посолене.
— Buenas noches.
— Це, мабуть, означає «на добраніч», — каже Матюрет.
Другого дня на подвір’ї нам дають чудової кави в дерев’яних кухликах. О восьмій годині приходить «командир». Я прошу в нього дозволу піти до баркаса й забрати наші речі. Він чи то не розуміє, чи то вдає, ніби не розуміє. Що довше я дивлюся на нього, то дужче він нагадує мені вбивцю. З лівого боку в нього висить шкіряна торбинка з пляшкою, він дістає ту пляшку, відкорковує, надпиває ковток, спльовує і простягає її мені. Це його перший приязний жест, тому я беру пляшку й п’ю. На щастя, я сьорбнув дуже мало, бо то справжній палючий вогонь з присмаком спирт— нбго. Я швидко ковтаю й закашлююсь, а він, цей напівнегр-напівіндіанець, регоче.
О десятій годині приходять цивільні, одягнені в біле, при краватках. Їх шестеро чи семеро. Вони входять до будинку де міститься, певне, дирекція в’язниці. Невдовзі нас викликають. Усі цивільні сидять півколом у залі, де висить великий портрет якогось офіцера в білому; всі груди у нього в орденах. Це — президент Альфонсо Лопес де Коломбіа.
Один із панів каже Клузйо сісти й заводить з ним розмову по-французькому, а ми лишаємося стояти. Чоловік, що сидить посередині, — худий, з носом, схожим на орлиний дзьоб, в окулярах з потрісканими скельцями, — починав мене допитувати. Перекладач не перекладає, а тільки пояснює.
— Пан, який щойно говорив і який вас допитуватиме, — суддя селища Ріоача, решта — місцева знать, його друзі. Я гаїтянин, керую проведенням електрики в цьому департаменті. А тепер вони вирішили використати мене як перекладача. Гадаю, дехто з цих людей трохи розуміє французьку, може, навіть і сам суддя, тільки вони в цьому не зізнаються.
Судді не стає терпцю слухати це вступне слово, і він починає іспанською мовою свій допит. Гаїтянин перекладає запитання й відповіді.
— Ви французи?
— Так.
— Звідки ви припливли?
— З Кюрасао.
— А раніше?
— З Трінідаду.
— А ще раніше?
— З Мартініки.
— Брешете! Наш консул на Кюрасао ще тиждень тому попередив нас, щоб ми пильнували, бо шість утікачів з французької виправної в’язниці спробують висадитися в нас.
— Що ж, це правда — ми втікачі з виправної в'язниці.
— З Кайєнни?
— Так.
— Якщо така шанована країна, як Франція, заслала вас так далеко й покарала так суворо, то це означає, що ви дуже небезпечні злочинці.
— Мабуть.
— Злодії чи вбивці?
— Учасники вбивства.
— Матадори, еге ж? То ви матадори? Де троє інших?
— Залишилися на Кюрасао.
— Знову брешете! Ви їх висадили за шістдесят кілометрів звідси, в місцевості, яка називається Кастільєте. На щастя, їх теж заарештували й через кілька годин привезуть сюди. Ви вкрали цей баркас?
— Ні, нам його подарував єпископ Кюрасао.
— Гаразд. Ви залишитесь у цій в’язниці доти, доки наш уряд вирішить, що з вами робити. А за те, що ви висадили на нашу територію трьох своїх спільників і самі намагалися втекти в море, я засуджую до тримісячного ув’язнення ватажка групи, цебто вас, і до місячного ув’язнення двох інших. Поводьтеся добре, якщо не хочете дістати тілесну покару від поліцейських. А вони в нас люди дуже суворі. Маєте щось сказати?