Древляни
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Древляни». Краткое содержание книги:
До книжки вміщено також повісті «Мовчун» і «Старий дзвоник», у яких розповідається про покоління людей, котрі з дитинства пройшли суворе випробування у вогні Великої Вітчизняної війни, оспівується героїзм, незламна дружба радянських народів.
Ранок був тихий, сонячний. Дрімало принишкле село, сивим туманцем курились вишневі сади, важке од вологи листя зціджувало на землю молочні краплі роси. Біля воріт, мов діди-сторожі, стояли на рипучих костурах поодинокі журавлі. На вулиці, як і вчора, нікого не видно, але село вже прокинулось, голубі стовбурища димів піднімались над хатами, і кожний димок виносив із печі свої неповторні пахощі — то свіжої кров’янки, то холодцю з часником, гірчицею і лавровим листям, то млосний душок пирогів, то випар хмільної браги. Богодарівська паства, очевидно, збиралась храмувати підпільно, по своїх темних кутках, вікна затуливши ряднами, а ворота замкнувши залізними штабами. Лиш горобці храмували на сонці, вони чубились на штахетах, і їхнє завзяте цвірінькання сповнювало тишу святковим неспокоєм.
І раптом упав на село бентежний церковний дзвін.
«Бам-бам, дірлі-бом! Бам-бам, дірлі-бом! — І покотилось над безлюдним селом, над самотніми журавлями: — Дірлінь-дірлінь-дірлінь-бем! Дірлінь-бем! Бем-бем-бем!»
Загуркали двері. Врозтіч сипонули горобці. А між штахетами— сонні насторожені очі. «Гей, поглянь, жінко, й скажи, чи мені не повилазило? Он по вулиці батюшка йде. Батюшка, з ним диякон, обидва прошкують до церкви».
Вони, Гарба й Сіроштан, чули той шумок за тинами, але не зупинялись, не повертали голів, поважно, урочо йшли до церкви, назустріч святковому дзвону. Вони були як на підбір: піп високий, диякон ще вищий, в одного лице іконне, чорнобороде і в другого такий же чернечий лик, до того ж побитий віспою; один в чоботярах-колодах, другий у шкіряних постолах-гамаках. Вони ступали широко, вдумливо, наче міряли грішну землю, а батюшка ще й окурював вулицю благовонним димом із мідної чаші кадила.
Як тільки вони проминали хату, там, у дворі, зчинявся бедлам. Бігала, метушилась родина, пухкі молодиці тягли на себе святкові запаски, аж тріщали гудзики, хазяї кректали, ваксуючи дьогтем чоботи, дебелі газдині не знали, за що їм хапатись: і доньок причеши, і вузол зв’яжи, і пляшечку прихопи, і сама зодягнись, бо на люди виходиш. А в невісток свої клопоти — напихають скрині, спішно скликають подружок, он сусід-жених уже коні запрягає і таточка-тестя цупить за груди, за могорич, либонь, торгується.
Все розколошкане село вихлюпнуло на вулицю. Заквітчані коні, підводи з вузлами й кошиками, там верещить порося, там — «З святою неділею будьте здорові!», там білі хустини й парубоцькі жилети, там сокотання молодиць і вже хмільненьке «Туман яром, туман долиною», — все це змішалось, злилося докупи і весільним потоком неслось до церкви, що стояла за селом на узвишші.
Навстіж відчинила врата білокамінна церква. Стіни її відсявали небесною синню, і баня з трьома пампушками глав, крита оцинкованим залізом, була хмарно-блакитна, високу дзвіницю увінчував золотастий хрест. Мурзата ватага хлопчаків попередила старосту, що батюшка з дияконом ідуть на відправу, і церковний староста, він же й дзвонар, натхненно калатав у дзвони, скликав прихожан: «Храм, храм, храм! Всі на храм, всі на храм, гроші й крам — нам, нам!» Стовписько людей повалило у церкву, темне й прохолодне нутро її з картинами страшного суду поглинало юрбу, як прірва весняну повінь. Хазяї відтісняли бідніших на задні ряди, самі пропихались наперед, ближче до вівтаря, за ними, гріховно пересварюючись, штовхались господині, вони умлівали з гарячки — еге ж, тут і собі місце знайди, і своїм вузлам, і нерозторопній дочці, і рідненькій свасі з сватенятами.
Сяк-так утрусившись, громада упала на коліна, звела молитовні погляди на оздоблений злотом вівтар. За вівтарем було темно, пахло свічками й лоєм, і з тієї страхосудної мли, ніби з тамтешнього світу, раптом з’явилась чорна розкошлана постать, вона Гарбиним басом струсила церковне склепіння:
— Благослови, владико!
Вийшов з пітьми такий же кряжистий священик, димом окурив святу трапезу і, осяваючи передніх прихожан до блиску натертим хрестом, почав правити службу:
— Благословенно царство твоє… і нині, і прісно, і вовіки-віків.
— Господу богу помолимся, — затягував Гарба.
— Миром помолимся, яко подобаєт, — вторив йому Сіроштан, краєм ока слідкуючи за шахтарем, щоб не туди, буває, поліз: «Бісів Гарба, гласить, як справжній диякон!»