Андрій Лаговський
- Автор: Крымский Агафангел Ефимович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
— Я мовчу тому, що думаю, як гарно було б, коли б усі егоїсти думали й робили так, як ви… Тільки ж, вибачайте мені, я вашому щастю не дуже й вірю… На вашому дитячо-радісному обличчю скільки перебутої меланхолії видко!
Професор задумався.
— Ваша правда… — поволі протяг він. — Тепер я забувся про тую меланхолію, але вона в мене єсть або була. Тільки ж причина їй була не в тім, щоб я мучився думками про свій паразитизм… Меланхолія завжди находила на мене з самоти… і серце боліло не раз без видимої причини… Єсть у людини, мабуть, вроджена потреба, щоб до когось прив’язатися душею, і коли нема до кого, то душа заниває… Але тепер я й забув про те занивання, бо я — не сам, а маю цілу сім’ю, де мене люблять.
— Ви вірите, що тая ідилія довго тягтиметься, — сказала Петрова, не помічаючи, що вона одбігає од теми. Та професор і не хотів уже вертати її до перерваної теми. — Ох, не вірте самому собі, — казала вона вже без іронії, — в кожній приязні єсть свій період свіжої, нової весни і гарячого літа, а за ними — неминучий період слотливої осені й холодної зими…
Лаговський недовірливо слухав її, — ніби хотів своїм мовчанням сказати: «Цього бути не може: я Шмідтів любитиму довіку, а вони мене». Та нічого того не вимовив, а натомість безжурно проказав вірш із Гейне:
Але з його безжурного тону видко було, що оцей Гейнів вірш виплив зовсім не з серця його, бо він сподівається вдержати своє щастя і сьогодні, і взавтра, і післязавтрього і сподівається повік не пізнати жодної зими для своєї приязні з Шмідтами.
Розмова таким способом зовсім одбігла од міркувань про особу Лаговського. Потроху темою стали всякі туапсинські враження; розмова доторкнулася тих греків Андропулів, у яких жив Лаговський із молодими Шмідтами. Він оповідав про них Петровій з великою симпатією, казав, що попереду вони йому самому були не подобалися, а тепер — дуже до вподоби.
— А спитаєте, чим вони викликають симпатію до себе, оті не дуже освічені греки? Може, вони прості, безпосередні діти природи, не зачеплені антипатичною цивілізаційною гнилизною? — оповідав він. — Так ні, не те! Вони не діти природи. Бо хоч не видко в них великої освіти, але рівночасно бачиш в них цілу безліч вродженої глибокої культурності, якої нема, наприклад, у завсідніх сусідів грецької нації — в турків та татар: бо і ті — дуже й дуже симпатичні, але видко, що варвари. А греки?.. Комерсанти, практиканти, а заразом естетики, поети!.. Давніше я не хотів був згоджуватися з Володимиром Ростиславовичем, коли він казав, що нащадки тисячолітньої культурної нації серед усяких несприятливих обставин, серед повного занепаду, задержують у своїй крові дещо таке, що їх одрізняе вигідно й аристократично од простих варварів… Я сперечався був проти цього, а отже, потроху я з практики несвідомо прийшов до такого самого пересвідчення… Скільки поетичних вражень викликають собою ті греки!.. І їхня мова, хоч і змінилася вже супроти класичної старовини, завжди ще нагадує антично-еллінську… і їхні рухи дуже часто страх які антично пластичні, еллінські!.. І в їхньому побуті, поруч меркантильності, скільки єсть поезії!.. А от якби ви побачили мою вченицю, коли вона сидить попід пальмами коло фонтана!.. І вона, і вся картина аж проситься на полотно!.. Артеміда, та й годі!
— Може, ви в ній закохалися? — зашуткувала художниця. — І тому вам усі греки поетичні?