Аеропорт
- Автор: Лойко Сергей Леонидович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2665-68-0
- Переводчик: Ольга Гончар
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Аеропорт». Краткое содержание книги:
Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…
Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я»…
«Аеропорт» — це головна книга про війну, якої не мало бути і про героїв, які хотіли жити, але вмирали… Це не хроніка і не розслідування, а художній нарис, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Тобто про наше сьогоднішнє й учорашнє.
Те, що так спокусливо булькало в таємничій флязі, обпекло йому губи різким, майже медичним смаком і хімічним ароматом холодної паленої горілки. Якби знайшли зараз цей скарб Юрчик, Панас, та той же Бандер, — і під дірявим склепінням скелета Аеропорту міг би пролунати переможний розкотистий рик первісного мисливця або збирача.
Салам не порушив тишу війни сторонніми звуками. Сорокадев’ятирічний ветеран, який любив повторювати, що «нарешті захищає Батьківщину на Батьківщині», незважаючи на роки, проведені в Радянській Армії, потім за контрактом у російській армії в Таджикистані й у Чечні, і ось тепер в українському окремому розвідбаті, він зберіг свою етнічну незайманість. І горілку не пив, як і не їв свинину, тобто свинячу тушонку. Навіть у «сраці світу» під назвою «Аеропорт».
Салам урочисто приніс флягу в КСП, де за столом навколо пальника, що неабияк коптів, зібралося чоловік сім кіборгів, включно з Бандером і Олексієм, тобто всі ті, хто не лежав чи не сидів, замерзаючи, на останніх п’яти постах по периметру.
Усі присутні озирнулися на прибульця, освітлюючи його налобними ліхтариками, наче виснажені голодом і спрагою шахтарі, які очікують, що Салам от-от дістане звідкись кілька хлібів і риб, переломить хліби й розірве риб на частини… І наситяться всі стражденні, і лишиться ще дванадцять коробів недоїдків. Але те, що явилося їхньому погляду й особливо вразило їхній загострений нюх, перевершило всі їхні біблійні очікування.
Салам, мов той самий Хоттабич, пустив по колу відкриту флягу з півлітрою горілки. Спочатку її потримав Юрчик і раптом, не торкнувшись, передав Олексію. Той по секунді роздуму — Свєтіку, той моментально (чого ще від Свєтіка чекати?) передав її Панасу, той — іншому бійцю, той — ще далі, аж поки нарешті фляга, зробивши майже повне коло, опинилася в руках Бандера.
Він надсадно нюхнув (саме нюхнув, а не понюхав) із горлечка, наче був готовий самим лише носом вдихнути в себе весь уміст фляги. Потім відірвався від неї, струснув головою, як після нашатирю, й обвів усіх присутніх важким поглядом. Ніхто не наважився зробити перший ковток. Усі погляди тепер були спрямовані на командира.
Стояла мертва тиша. Було чутно, як у всіх, крім Салама й хіба що Свєтіка, буксуючи, ворушаться кадики.
— Отже, друзі мої! — з билинною значущістю промовив Степан. — Дозвольте мені завершити дебати на наших комсомольських зборах у вузькому колі загальною думкою, що вміст цієї фляги буде випито всіма нами разом, коли ми виберемося з цього пекла.
— У яке самі себе загнали, — сумно прошепотів собі під ніс засмучений Панас.
І було незрозуміло, чи це стосувалося конкретного Соломонового рішення, чи загальної гнітючої картини світу. Панас підвівся й вийшов з кімнати. Олексій вийшов слідом за ним, щоби зайняти місце біля холодильника з «днювальними» і ще раз прокрутити на екрані камери фото. Стійкого зв’язку не було вже другий день. І він навіть не діставав лептоп для обробки. Просто маркував потенційно цікаві фото прямо на флешці.
Після повернення з Пісок він з’їздив до Маріуполя, потім знову в Піски. Новий, 2015 рік зустрічав на самоті в прохолодному номері «Дніпра», коли раптом зателефонувала Ніка й сказала, що виявила його неприйняті дзвінки. Ага, «виявила». Востаннє він дзвонив їй три місяці тому, у жовтні, до першої поїздки на війну в Піски з тим приголомшливим водієм, який провів добу на фронті, під обстрілом, без броника, каски, теплого одягу й жодного разу не заскавчав.
— Я сумую за тобою, — раптом сказала Ніка. — Ні, тобто нічого такого. Просто заскучала за спілкуванням з тобою. Просто хотіла побачитися. І все. Може, якось вип’ємо чаю чи шампанського? До речі, з Новим роком тебе!
— І тебе. Я радий, що цей рік закінчився, нарешті. Я радий чути твій голос.
Олексій говорив неголосно, повільно й сухо, щосили намагаючись стримувати виниклий раптом приступ хвилювання, що стискав горло.
— Ти не відповів, — сказала вона теж тихо, після паузи.
— Ніко, я їду післязавтра.
— А завтра ти не можеш?
— Ні, — сказав він не дуже рішучо, тому що як міг стримував себе, щоби не крикнути: «Так! Так! Так! Хоч сьогодні! Хоч зараз…».
Вона мовчала. Він чув у слухавці її дихання, яке здалося йому трохи частішим, ніж на початку розмови. Ніка підготувала себе до цієї розмови, але дуже швидко зрозуміла, що втрачає самоконтроль. Їй важко було говорити. Їй здавалося, що голос у неї дрижить. Думки в неї збивалися, настрибували одна на одну. Голова йшла обертом. Вона простягнула руку, підсунула стілець, сіла й уважно, не відриваючи слухавку від вуха, подивилася собі в очі в дзеркалі навпроти.
— Я від’їжджаю, — повторив після паузи Олексій.
— Куди, якщо не таємниця?
— Не таємниця. В Аеропорт.
— Ти відлітаєш?
— Ні, звідти не літають літаки.
— Вибач, я не зрозуміла. Що?
— Я їду в Краснокам’янський аеропорт.
— Ти жартуєш? Туди ж нікого не пускають.
— Але там твій чоловік.
— Так, я знаю. То ти через це туди їдеш?
— Ні, просто там ніхто з фотографів ніколи не працював.
— І хто ж тебе пустив туди? Невже Степан?
— Ні, мені сказали, що він дуже заперечував.
— І як же ти туди потрапиш?
— Степану накажуть мене прийняти й розмістити.
— Хто?
— Міністр оборони.
— Ну так, ти ж тепер у нас герой України. Усі лише й говорять, що про твої воєнні фото в усіх газетах. До речі, вітаю. Мені теж усе, що бачила, страшенно подобається. Ти такий молодець! Я пишаюся тобою. Фото такі справжні… такі живі… Як і ти…
— Спасибі.
— Ти подзвониш мені звідти?
— Там, кажуть, поганий зв’язок.
— Так, я знаю. Я зі Степаном переписуюся лише смс-ками.
— Ніко.
— Так?
— Ти щаслива з ним?
— Я… Мені з ним добре… Надійно.
Олексію хотілося крикнути: «То якого хріну ти мені телефонуєш?» — але він пересилив себе й сказав:
— Я напишу тобі, якщо зможу, коли приїду туди.
— Будь ласка. Я чекатиму. Дивно, що мені Степан нічого не сказав.
— Він ще не знає, що це питання вирішене. Ну, до побачення?
— До побачення.
— Бувай?
— Бувай.
Вони обидва не зрозуміли, хто першим поклав слухавку.
Прямо перед Панасом, спиною до нього, стояли два бійці. Вони прислухалися до виразних звуків, що долинали з дальнього кінця багажного відділення, над яким якраз і перебували сепари. Або спецназ ГРУ, або чеченські бандити, хто їх там тепер розрізнить. У цілковитій темряві ночі згори на бетонну підлогу падали один за одним якісь масивні предмети. Зі звуків — спочатку мішок, потім щось важке, наче ящик, потім знову мішки. Не могли ж із таким звуком сепари десантуватися згори, як пожежні по тривозі, для останнього вирішального штурму? Панас витяг із розгрузки тепловізор і вдивився в темряву.
Зависла пауза, наче він побачив у зловісній пітьмі щось таке, що просто не міг повірити своїм очам.
— Що за х…ня?.. — нарешті пробурчав він, опустивши тепловізор.
У предметах, які один за одним падали згори вниз, він одразу розрізнив ящик з «монками» п’ятдесятками[180], потім мішки (імовірно, тротил або селітра, навряд чи гексоген), потім знову «монки» і так далі. Смертельна вибухівка й далі падала на підлогу багажного відділення за тридцять метрів від них. «Навіть однієї «монки», враховуючи щільність осколочного ураження на цій відстані, вистачило б, щоби зробити решето з носорога», — подумав Панас, який за сумісництвом і, як багато товаришів по службі небезпідставно вважали, за покликанням був сапером.