В сталевих грозах

— Гей, Ернсте!

— Га?

— Здається, стріляють!

— Ну, давай ще трошки полежимо; мабуть, то були останні.

А через чверть години:

— Гей, Оскаре!

— Що?

— Щось нині ніяк не перестає; здається, через стінку влетіла шрапнель. Може, краще таки встати. Бо навідник поряд давно вже дав драла!

Чоботи ми легковажно завжди знімали. А поки вже були взуті, англієць здебільшого теж переставав стріляти, й ми могли собі задоволено сісти до нашого манюнького столичка, напитися скислої від спеки кави й закурити вранішню сигару. По обіді на глум англійській артилерії ми брали сонячні ванни, розклавшись перед дверима на брезенті.

Та й поза тим наша будка була аж ніяк не нудна. Лежачи в солодкому нічогонеробленні на дротяному лежаку, можна було спостерігати за курсуванням велетенських дощових хробаків по земляній стіні, які за найменшої небезпеки з незбагненною швидкістю пірнали в свої дірки. Понурий кріт вряди-годи сопів зі своєї нори, вносячи неабияке пожвавлення в наш тривалий полудневий відпочинок.

12 червня я з іще двадцятьма бійцями мав заступити на належні до ротного відрізку польові пости. Пізньої години ми покинули позицію і крізь лагідний вечір покрокували протоптаною стежиною, що вилася по хвилястій місцевості. Вже так споночіло, що червоні маки на здичавілих полях зливалися з ясно-зеленою травою в один насичений тон. У цьому присмерковому світлі дедалі пронизливіше проступала моя улюблена барва: та майже чорна червінь, пристрасна й тужлива водночас.

Ми безгучно брели, поринувши кожен у свої думи, з рушницями наперевіс, через цей квітчастий килим і за двадцять хвилин дійшли до місця призначення. Пошепки передали паролі й вахту, тихенько розвели пости, а тоді змінена залога розчинилась у темряві.

Ця польова варта тулилася до невеличкої кручі, в якій похапцем викопали кілька «лисячих нір» для постових. За спиною зливався із ніччю клапоть дико зарослого лісу, відділений від схилу пасмом галявини завширшки приблизно в сто метрів. Перед ним і на правому фланзі здіймалися два пагорби, по яких проходила англійська лінія. На одному була руїна з обнадійливою назвою «ферма Вознесіння». Ярок між цими пагорбами вів просто до ворога.

Там при обході постів я наштовхнувся на віце-фельдфебеля Гакманна й ще кількох бійців сьомої роти; вони якраз вибиралися на патрулювання. Хоча мені насправді не можна було покидати польову вахту, я приєднався до них у пошуках пригод.

Ми подолали, застосувавши винайдений мною спосіб просування, дві дротяні перешкоди, що загороджували шлях, і перебрались, дивовижним чином не напоровшись ані на один пост, через гребінь пагорба, на якому справа й зліва від нас було чути голоси англійців, зайнятих копанням шанців. Пізніше я зрозумів, що противник забрав своїх вартових, аби вберегти їх від вогняної атаки на наші пости, про яку зараз розповім.

Щойно згаданий спосіб просування полягав у тому, що на терені, де будь-якої миті можна було наштовхнутись на ворога, я наказував патрульним по черзі повзти наперед. Таким чином, в той момент лише хтось один, на розсуд долі, наражався на небезпеку бути підстреленим зачаєним снайпером, тоді як усі решта стояли позаду, готові втрутитись. Для себе я теж не робив винятку, хоча правильніше було б залишатися з патрулем; та на війні вирішальними є не тільки тактичні міркування.

Ми прокралися повз кілька загонів, зайнятих шанцевою роботою; на жаль, їх відгороджували від нас щільні перешкоди. Відкинувши після короткої наради пропозицію одного дещо дивакуватого фельдфебеля — щоб хтось один видав себе за перебіжчика й доти вів перемовини з вартовим, поки ми не обійдемо перший ворожий пост — ми тихцем повернулися до польової вахти.

Такі виправи діють збудливо; кров кружляє швидше, зринає багато різних думок. Я постановив промріяти цілу ту лагідну ніч і облаштував собі нагорі, на кручі, гніздо у високій траві, вистеливши його шинеллю. А тоді якомога непомітніше припалив люльку і віддався своїй уяві.

Коли я вже перебував у найпрекраснішому повітряному замку, мене сполошило якесь дивне шарудіння в ліску й на лузі. Перед ворогом змисли завжди напоготові, й, дивовижно, в таку мить навіть при зовсім звичних звуках одразу відчуваєш: Зараз щось буде!

Відразу надбіг найближчий постовий: «Пане лейтенант, сімдесят англійців наближаються до узлісся!»

Я дещо здивувався такій точній кількості, та все одно про всяк випадок разом із ще чотирма стрільцями, що були поблизу, сховався нагорі, у високій траві кручі, щоб поспостерігати, як розвиватимуться події. Через кілька секунд я побачив якийсь загін, що скрадався узліссям. Мої люди навели на них рушниці, а я тихенько вигукнув униз: «Хто там?» Це був підофіцер Тайленґердес, випробуваний старий вояк з Другої роти, що збирав свій схвильований рій.