Чарівна діброва

Золота воскобоїна-ґольденрод, що її так полюбив Мішіган, — наче мініятюрна смеречка. Тільки ж її гілля засипане золото-жовтим квітом. Поміж нею червоноамарантові голівки остів, що вистрілюють понад колюче листя та виринають із сірих куль пуп’янків. Вище, ще вище — дрібні дикі соняшники. Їх безліч, їхні матері-кущі пнуться високо, наче б хотіли зрівнятися з деревами. Вони цвітуть високо над вашою головою, і з них легкий туманець пилку. Якщо ви вразливі на квітковий пил, то ви взагалі не лізьте в хащу. Але Ніна, о! — вона втулює обличчя в золоту хащу, обіймає цього цвітучого бур’яну стільки, скільки вміститься в її оберемок, і вдихує-нюхає, як пахне хаща під осінь.

Стежечка вибігає на місток. Під ним на дні маленького чорного провалля журкотить потічок. Він вузесенький і тихий, але його ложе чорне, багнисте, тож необхідно понад ним пройти через місток з двох стовбурів, поперек яких хтось (певно пластуни) наклав кривих сучкуватих гілок. Перша зустріч з ними повчає, що вони рухливі, непокірні, втікають з-під ніг і, коли ви наступите на один кінець, другий стане сторчма або разом з вами стрибне в потічок. Очевидно, катастрофи не станеться — потічок не ширший стопи, і баговиння його дна й берегів не страшне, висота ж не більше трьох сажнів — все ж така пригода Ніну не кортить. Тож вона ще вужчою стежечкою сходить униз. Там, зараз же над потічком, дощечка, Ніна легко переходить на той берег і поринає в золотіючу хащу, де ні стежечок, ні доріжок.

Вежиці пенстемону синіють під золотінню дрібних лісових соняшників, і око й серце любуються нашими національними кольорами. На тридільних, ясніше смугастих долішніх губах синього пенстемону росинки з ночі. Їх багато, їх щораз більше, оцих гранатово-синіх вежечок. Їхній стан стрункий, колосся цвіту преться гордовито по неподільних стеблах. Поміж ними білі, фіолетові й сині айстри аметистами й снігом покривають хащу, що золотом понад ними. І рожево-фіолетовий сідач на високих стовбурах. Цвіте хаща понад землею і на землі, і з неї та з лісу не видно ні неба, ні сонця. Кольоровий килим зімкнувся щільно над головою і проковтнув Ніну. Краса його спокуслива, і ви поринаєте в неї, як у теплі хвилі озера. Але в озері руки й ноги людини визначають шлях, а в хащі — нічого. Тож Ніна відриває очі від краси і стає до боротьби з хащею. Як же? Рано навесні вона йшла туди, держалася огорожі з кільчастого дроту, а потім стежечки через ліс, тої, що вибігала на галявину під дубами. Колись на галявинці були шатра сеньйорів і тоді, коли не було каплиці, там правилась Богослужба, якої слухали всі, хто живе в хащі: комахи, птаство й дерева-ліс. І разом з людьми співали «Осанна!» Он, праворуч оця галявинка, і на ній, наче з казки, виринає зелене шатро. Але — не туди дорога! Ніна заприсяглась обійти Діброву, пробитись крізь хащу на східньому, пластовому полюсі та вийти на Берег Мрійників. Тож пробивається далі.