Безцінний

— А що не так із ввезенням «гітлерів» до Польщі?

Кароль зробив ковток бурбона.

— Польський покупець нині має смак, як у Гітлера. Він хоче мати великі олійні полотна, реалістичні, блискучі від лаку, у важких рамах, щоб була можливість повісити їх у себе над диваном. І неодмінно польські, з кіньми, засніженим лісом, повстанським мотивом, народним елементом, можливо, з голим задком. Тим часом кількість майстерних коссаків[48], герсонів[49] і брандтів[50] вичерпалась, усі вони висять по різних музеях. Однак ці художники колись ходили до школи, часом малювали на природі, а часом писали портрети лівою рукою, дещо з цього розійшлося по світу. Це єдине мистецтво, яке імпортують до Польщі, бо за кордоном це другосортний мотлох, імітація, а в нас можна отримати цілий статок за кожен пчих Мальчевського[51], аби лише блищало й було підписане. Називаю ці пчихи «гітлерами», оскільки багато з них фюреру сподобалися б.

Лоренц підняла руки в смиренному жесті.

— Ти називаєш ці пчихи «гітлерами». Я б сто років думала і не придумала б, як умістити в одній фразі стільки зневаги до польської спадщини.

Кароль допив бурбон і налив собі ще.

— Зрештою, це не кінець аналогій, — продовжив говорити до Ґмітрука, пропускаючи повз вуха репліку Лоренц. — Так само як Гітлер і його почет, польська еліта відкидає дегенеративне сучасне мистецтво. Хоча саме в ньому поляки досягли неперевершено! якості, яку ми, постійно замилувані повстанцями й сільськими хатами, ніколи не могли рекламувати. Новосельський[52], Шапочников[53], Фангор, Опалка[54]… це могли б бути прізвища масштабу Ротко. Але не є, бо як можуть бути, коли у власній країні програють Матейкові, малярові національної слави й хвали.

Він замовк, граючись склянкою з бурштиновою рідиною.

— І знаєш, що я тобі скажу, — звернувся він до Лоренц з гіркотою в голосі. — Сидиш в офісі, безперервно витріщаєшся на ці могильні портрети, цукерниці й татранські будівлі і тобі здається, що ти рятуєш національну спадщину. Я скажу так: херня це, от і все. Ти справді вважаєш, що спадщина твого народу — це шматок дошки, замальований півтисячоліття тому якимось суб’єктом, який не мав уявлення, де є Польща? Національне надбання — це найзвичайнісінькі речі. Прогулянка з дитиною в парку, суботні вилежування в ліжку і спільний недільний обід. Спадщина — це виховання власних дітей так, щоб вони були добрі, мудрі та справедливі. Нехтування цим — це справжня зневага.

Її охопила хвиля почуттів, з якими не змогла впоратися. Пригадалися проведені разом місяці, емоції, дискусії, сварки й остаточна причина розставання. Це було занадто у її нинішньому стані, у поєднанні з напруженням, яке наростало останніми днями. Вдарила його в обличчя, Кароль полетів на стіл, на якому сиділа Ліза, склянка випала з його руки, запахло розлитим бурбоном.

Коли склянка перестала котитися, залягла тиша; здавалося, що вже не може бути гірше. Але Ліза, можливо, бажаючи розрядити атмосферу і вважаючи це таким собі жартом, промовила: