Таємниця двох океанів

— Значить, напрям вам все ще невідомий? — запитав голос капітана.

— Ні, Миколо Борисовичу.

— Швидкість почуваєте? — продовжував допитуватись капітан.

— Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.

— Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.

— Гаразд, капітане.

Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:

— Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?

— А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, — знаєте, до тієї зарослі горгоній?..

— Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.

— Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.

— Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?

— Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.

— Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?

— Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…

— Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.

— Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…

— Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.

— Іване Степановичу! Я передчував… Більше того — я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..

Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці — справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?

Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.

— Я підніс компас до очей! — закричав він. — Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?

— Я біля апарата, Лорд.

— Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…