Вершник без голови

— Згоден! Ця зброя і мені до душі! — озвався його супротивник.

— Я бачу, у вас обох шестизарядні револьвери системи Кольта, номер два, — сказав майор, подивившись на зброю в їхніх руках. — Поки що все гаразд, озброєні ви однаково.

— Чи немає в них ще якоїсь зброї? — спитав молодий Генкок, гадаючи, що у відставного капітана десь під сюртуком схований ніж.

— У мене нічого більш немає, — відповів ірландець так щиро, що всі повірили йому на слово.

Очі присутніх звернулися до Колхауна, що видимо вагався. Він зрозумів, що треба зізнатись.

— Ну звісно, — мовив він, — я маю при собі й ножа. Ви ж не можете зажадати, щоб я віддав його. Кожному вільно битися тією зброєю, яку він має.

— Але ж, капітане Колхауне, — не вгавав Генкок, — ваш суперник не має ножа. Якщо ви не боїтесь зітнутися з ним на рівних, то повинні віддати свій.

— Певно, що повинен! — почулися голоси. — Повинен, а то ж як?

— Ну ж бо, містере Колхауне, — заспокійливо мовив майор. — Шість пострілів — цілком досить для будь-якої розсудливої людини, і холодна зброя вам ні до чого. Ви ще й не вистріляєте всіх набоїв, як один з вас…

— К бісу ніж! — перебив його Колхаун, розстібаючи сюртук. Діставши ніж, він пожбурив його в найдальший куток бару, а тоді хвалькувато, щоб залякати супротивника, додав: — Для такого розцяцькованого птаха він мені не знадобиться. Я покладу його з першого пострілу.

— Почекаймо, поки дійде до діла, отоді й поговоримо. Лякайте своїми гучними словами птахів, містере Колхауне, а мене вам не злякати!.. Покваптеся, панове! Мені вже не терпиться покласти край цим нахабним погрозам!

— Собака! — не тямлячи себе, просичав «благородний південець». — Мерзенний ірландський собака! Зараз ти в мене завиєш і поповзеш у свою будку! Я тобі…

— Як вам не сором, капітане Колхауне! — перебив його майор, якого підтримали й інші. — Ваші слова непристойні й недоречні в порядному товаристві. Потерпіть ще хвилину, а тоді говоріть що вам заманеться… А тепер, панове, — провадив він, звертаючись до присутніх, — лишилося тільки одне: подбати про те, щоб вони не почали стріляти, доки ми всі не вийдемо звідси.

Одразу ж постало питання: як це зробити? За такої напруженої ситуації навряд чи досить було простої обіцянки. Супротивники — принаймні один з них — могли й не дотримати її і спустити курки раніше.

— Треба дати їм якийсь сигнал, — знов заговорив майор, — і щоб жоден з них до сигналу не стріляв. Чи може хтось сказати, що б могло бути сигналом?

— Дозвольте мені, — озвався розважливий капітан Слоумен, виступаючи наперед. — Нехай вони обидва вийдуть разом з нами. Як ви знаєте, в кожному кінці цього приміщення є двері, зовсім однакові. Потім один зайде в одні двері, а другий — у другі, і тоді нехай стріляють, але не раніше, ніж переступлять поріг.

— Чудово! Саме те, що треба! — озвалося кілька

ГОЛОСІВ:

— Але який буде сигнал? — спитав майор. — Постіл?

— Ні. Готельний дзвін.

— Краще й не придумаєш, так усе буде по справедливості, — підсумував майор і рушив до дверей.