Джек
- Автор: Доде Альфонс
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Омельченко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек». Краткое содержание книги:
Трагічна доля спіткала і Джека, головного героя, який у нерівному двобої з несправедливістю і самодурством намагається відстояти свою людську гідність.
Роман увійшов до золотого фонду світової літератури.
Тільки-но подружжя Аршамбо пішло додому, почулося стукотіння коліс якогось екіпажа, що повільно, важко піднімався кам'янистою дорогою.
– Стривай, та це ж, здається, пан Ріваль! Я пізнаю його конячку, вона завжди йде тихою ступою. Це ви, лікарю?
– Я, пані д'Аржантон.
То був етьйольський лікар. Повертаючись додому після візитів, він заїхав довідатися, як себе почуває його маленький пацієнт, якого він оглядав уранці.
– От бачите, я ж вам казав, що в хлопчика лише велика втома... Здрастуй, синочку!
Джек дивився на широке, в червоних прожилках обличчя присадкуватого, коренастого, трохи сутулого лікаря в довгому, мало не до п'ят рединготі, на його гриву розкуйовдженого сивого волосся, спостерігав лікареву перевалисту ходу, яку той набув за двадцять років плавання у морі на посаді корабельного хірурга.
Якою щирістю і добротою світилися його обличчя і вся постать!
О, які тут славні люди і яким щасливим почуваєш себе в простому селянському середовищі, вдалині від жахливого мулата і його гімназії!
Коли лікар попрощався з ними, вони зачинили двері на великі важкі засуви. Темрява звела навколо стін свій мовчазний бар'єр, і мати з сином пішли до спальні.
Поки Джек засинав, вона писала д'Аржантону довгого листа, щоб повідомити його про Джеків прихід і спробувати викликати його співчуття до непевної долі маленького створіння, що мирно посопувало поруч неї за завісою.
Вона трохи заспокоїлась тільки через два дні, коли одержала із Оверні поетову відповідь.
Хоча в листі не бракувало докорів і натяків на материнську слабкість і неслухняну вдачу її сина, лист виявився не таким страшним, як можна було чекати. Загалом д'Аржантон уже подумував про фантастичні видатки на Джекове виховання у Моронвалевому пансіоні і хоча й не схвалював хлопчикової втечі, проте погоджувався, що в тому немає великої біди, бо Моронвалів навчальний заклад тепер у цілковитому занепаді (ясна річ, відколи він його покинув!). Що ж до Джекової долі, то ці турботи він бере на себе і після повернення, тобто через тиждень, вирішить, що робити далі.
Більше ніколи – ні в дитинстві, ні в молоді роки – Джек не знав таких погідних, радісних, сповнених щастя днів, як того тижня. Він весь час був із мамою, вони ходили до лісу, до курятника, виводили пастися козу; по десять разів на день він біг за їдою сходами униз і вгору, скрізь ходив слідом за нею, весело сміявся разом з нею, хоча часто не знав причин, одне слово, був щасливий тим щастям, яке зіткане із безлічі маленьких невимовних радощів.
Потім новий лист:
– Завтра він приїздить.
Хоча д'Аржантон і писав, що не заперечує проти зустрічі з її сином, і навіть обіцяв не кривдити його, бути поблажливим до нього, мати тривожилась і хотіла якнайкраще підготувати їхню зустріч. Тож вона не взяла з собою Джека, їдучи бідаркою на станцію Еврі, щоб зустріти довгожданого поета. Перед від'їздом вона зніяковіло навчала сина, і їм обом було від цього важко на душі, ніби вони співучасники у обопільно вчиненому непрощенному гріху.
– Ти побудеш у саду, розумієш?.. Не кидайся йому назустріч... Чекай там, я тебе покличу.
Яке випробування для дитини!
Цілу годину тривожного очікування він блукав по садку, вдивляючись у кам'янистий путівець, аж поки почув перший скрип коліс.
Тоді він кинувся тікати і, заховавшись за кущами смородини, чув, як мати з д'Аржантоном зайшли у дім, чув його голос, суворий і безбарвний, і голос матері, ще лагідніший, ніж завжди:
– Так, друже мій... Ні, друже мій...
Нарешті повите зеленню вікно башточки відчинилося.
– Джеку, піднімайся швидше!.. Тобі можна зайти.
На сходах його серденько аж заходилося не стільки через те, що він надто швидко біг угору, скільки від страху, і з самого порога він відчував, що погано підготувався до такого важливого побачення. Його перелякало бліде, мов неживе, лице на темному тлі крісла з високою різьбленою спинкою, збентежила розгубленість матері, яка навіть не простягла руку допомоги своєму зніяковілому синові.
Та все ж він пролепетав: «Здрастуйте» – і замовк, чекаючи, що буде далі.
Нотація була короткою і майже лагідною, – д'Аржантон утішався, бачачи хлопчика в ролі звинуваченого, а ще більше тішився тим, що його «дорогому директорові» утнули добру штуку.
– Джеку, – сказав він під кінець, – потрібно бути серйозним, потрібно працювати. Життя – не роман. Я охоче вірю у ваше каяття, і якщо ви будете поводитись гарно, я напевне полюблю вас, і ми всі троє будемо щасливі. Я пропоную вам ось що: із того часу, який я присвячую тяжкій праці й боротьбі на ниві мистецтва, я щодня уриватиму годину або дві на вашу освіту й навчання. Якщо ви згодні трудитися, я беруся зробити з вас, неслухняного вітрогона, таку людину, як я сам, – міцну й загартовану для битв.