Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Дуже добре розумію! — відповів Вовк.
15
Зранку Фрося варила обід. На перше борщ з пампушками, на друге — вареники з сиром, борщ Фрося варила смачний: батько завжди з’їдав цілу миску та й ще просив. досипати. А вареники з сиром несмачними взагалі не бувають. Тут усе залежить від того, як розкачати тісто. Зумієш зробити його тонким, щоб світилося проти сонця, — вареники вийдуть просто царськими, розкатаєш трохи товстіше — також невелика біда, чоловіки залюбки проковтнуть і такі; смак вареників може визначити пише справжня господиня, а Фрося вважала себе вже справжньою. Мала пуд гарного борошна — з сильної пшениці й дрібно змолотого, — таке тісто можна качати до прозорості, не порветься, коли варитиметься. Та й сметану батько привіз густу, ложка стоїть у глечику. З такою вареник сам стрибає до рота.
Борщ вийшов смачний і запашний, Фрося зварила його на свинячих реберцях та ще й затовкла старим салом з часником — пахло на весь дім, і шкода, що, крім самої Фросі, ніхто не міг насолодитися цим ароматом.
Фрося готувала обід з задоволенням, іноді зиркаючи на годинника. Не тому, що запізнювалась, часу було досхочу, та не могла не квапитися, наче її погляди на годинник мали підганяти стрілки, а вони таки йшли повільно, й Фрося спересердя скаржилася богові на невмолимість часу. Хоча знала: тепер богові молитися не можна, бога нема, Сергій заявив це твердо. Вони не вінчалися в церкві, на їхньому весіллі грав оркестр і танцювали червоно-армійці з бердичівськими дівчатами, потім подали пляшки з морсом та сиропом. Сергій сам не пив горілки й не дозволяв іншим, він витримав півгодинну суперечку з Іваном Івановичем, який хотів, аби Фросине весілля було не гірше, ніж у всіх, — з горілкою та вином і столами з наїдками. Однак Сергій заперечив: він не збирається потурати нездоровим смакам, застілля — пережиток минулого, й не можна заставляти столи наїдками, коли в країні ще багато голодних.
Іван Іванович у душі плював на всіх голодних світу, був переконаний, що голодують тільки ледарі, які не вміють працювати або не мають голови на плечах, але сперечатися з червоним полковником не став, хоч, якщо розібратися, ще зовсім зелене хлопчисько — якихось двадцять шість років…
Іван Іванович мовчав і солодко усміхався зятеві, хоча й поклявся, де тільки зможе, шкодити йому. Але ж ну-віть Фросі не обмовився ні словом. Тепер з розпачем згадував Якубовича, з тим хоч робили спільну справу, з поручиком міг побалакати відверто, випити чарку, а про що балакати з червоним командиром? Про світову революцію? Таж ніколи не буде тої революції, вам би утриматися хоч тут — лише за непу трохи оклигали, а хто вам робить цей неп? Він, Іван Іванович Тимченко з Гольдройзом, ось і виходить: тільки завдяки їхнім зусиллям в країні почали наводити порядок. І існуватиме цей порядок, поки вони хочуть…
Іван Іванович не міг вивершити до кінця свою філософсько-економічну систему, але знав: треба уривати, де тільки можна, крім того, не складати до скрині гроші, особливо паперові. Золото — інша річ…
Он за золоту згарду, яка лежить у нього в схованці, тепер можна придбати біс його зна що, а як прогоріли ті, хто набивав мішки найсталішими царськими асигнаціями!..
Перед весіллям у Івана Івановича відбулася довга а серйозна розмова з дочкою. Фрося хотіла піти до Сергія, кинути дім і батька, боялася, що чоловік якось дізнається і про Почуйки, і про нинішню батькову комерцію. А так — пішла й відгородилася від минулого, почала нове життя.
Але ж, переконав її Іван Іванович, можна влаштуватися так, аби й вовки були ситі, й вівці цілі. Навіщо Сергієві знати, що він у спілці з Гольдройзом? Про це взагалі відомо лише кільком особам, офіційно він заготівельник райфілії, одержує там платню залежно від закупленої худоби. Отже, постачає м’ясо Радянській державі, тобто і червоноармійцям, за що Радянська влада разом з її доблесними охоронцями повинні йому дякувати.
По-друге, вони, селяни з Уманського повіту, після смерті матері спродали хату й придбали будинок у Бердичеві. Тобто Фрося за походженням селянка-незаможниця, що тепер дуже цінується.
Зрештою, чого досягне вона, перейшовши до чоловіки? Тулитимуться в кімнатці, яку він знімає, згодом, можливо, дадуть їм пристойніше помешкання, але спробуй проіснувати на зарплатню навіть командира полку! На харчування ледь вистачить, а Фрося звикла не обмежувати свої потреби, не рахувати копійки від зарплати до зарплати, у неї комора завжди ломилася від солінь та копчених окостів, не кажучи вже про сало, крупи та борошно.