Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

Запропонована нами в цій книзі «ґенераційна» періодизація історії нової української культури, таким чином, передбачає в її розвитку наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивації національного буття свого суб'єкта — українського народу: 1) період мовної партикуляризації (від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків»), той, що його М. Скрипник недбало йменував «котляревщиною-гулаківщиною», — саме тоді, попри виразно провінційний характер цих перших, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнокультурної диференціації паростків нової культури на місці напівабсорбованої імперськими інституціями давньої, було виявлено той тяж, довкола якого систематизуватиметься й «наростатиме» майбутня національна культура, — народну мову; 2) «українофільський», чи, за М. Грохом, культурно-просвітницький період — від романтичного націоналізму й зародження «української ідеї» в документах Кирило-Мефодіївського братства до київської «старої громади» 70-х років та першої української політичної еміґрації (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський): у цей час відбулося виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами; 3) франківський (львівський) період, або період «Молодої України» (з кінця 1880-х років по 1910-ті) — тут остаточно завершився процес структурного «укомплектування» української культури, котра вже засвідчила й належну міру рецептивности, і, отже, готовність до прямого інтеркультурного діалогу, так що 4) «Розстріляне Відродження» — покоління революційної доби, що його (хронологічно) можна назвати скінченим після 1930 р. (після так званого процесу СВУ, коли новостворювана тоталітарна держава винесла смертний присуд вихованій «українською ідеєю» українській інтеліґенції), — це покоління здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про «європеїзацію» психологічної домінанти українства (М. Хвильовий, В. Юринець), про перехід до національного само-владдя, само-діяльности, само-певности. Далі традиція переривається — тоталітарний період української історії належить розглядати окремо. (До речі, вельми прикметно, що перші ж об'яви деструкції тоталітарного світогляду — у кінці 50-х — на початку 60-х років — потягли за собою реанімацію української філософської думки власне зі сторони «української ідеї»: «Україна як проблема» — скористаємося формулкою П. Л. Ентральґо — була без перебільшення «ідейним нервом» покоління наших «шістдесятників».)