Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Прийшовши до свого замку (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи проліз у дірку, яку звав дверима; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним жахом, як я в своєму захистку.

Цю ніч я зовсім не спав. Я боявся тепер іще більше, хоч не бачив того, що мене налякало. Здавалося, мусило б статися навпаки і я мусив би трохи заспокоїтись. Але я був такий збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене.

Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум приєднувався до такого припущення, бо, справді, хто ж інший, крім диявола в образі людському, міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Де інші сліди? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, чудно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому безлюдному місці, як цей острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в'язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші істоти — дикуни з суходолу напроти. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або противний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишитись тут вони хотіли не більше, ніж я — бачити їх.

Поки ці думки снувались у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони догадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка: вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, прийдуть знову, ~ тільки в більшій кількості, і з'їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знайдуть мої загони, знищать усе моє зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.

Так страх прогнав усю мою надію на бога; вся моя колишня віра в нього, що ґрунтувалась на таких чудесних проявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене, був не в силі зберегти своєю владою запаси, заготовлені для мене його щедрістю. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені зібрати врожай. Я вирішив мати надалі запас зерна на два-три роки, щоб не загинути від безхліб'я.

Яка чудна іграшка в руках провидіння — життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються таємні пружини, що керують нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я — людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на довічне мовчання, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо, — я тремтів від думки, що можу побачити людину, і умлівав з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.