Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
За мить вона вже була біля стіни, і її супутник відскочив від пані Кольтер. Рухалися вони швидко, мов коники, але у трьох дітей не було часу дивуватися з цього. Чоловік виявив стурбованість: ніжно обмацав плече та руку своєї товаришки та швидко обняв її, після чого звернувся до Віла:
— Гей! Хлопче! — його голос був ніби занадто тихим, але це був низький голос дорослого чоловіка. — Ніж у тебе?
— Звичайно, в мене, — відповів Віл. Якщо вони не знають, що він зламався, сам він цього їм не скаже.
— Ви з дівчинкою повинні піти за нами. Хто ця менша дівчинка?
— Це Ама, вона з селища, — повідомив Віл.
— Накажи їй повертатися додому. А тепер ходімо, інакше сюди прийдуть швейцарці.
Віл не вагався ні секунди. Хай там якими є наміри цих двох, вони з Лірою все одно зможуть утекти крізь вікно, створене ним за кущем біля стежки.
Тож він допоміг Лірі підвестися, і вони з подивом побачили, як маленькі люди сідають на… Проте що це? Птахи? Ні, бабки, але дуже великі, завдовжки з його передпліччя. Мабуть, вони чекали в темряві. Діти підскочили до виходу з печери, туди, де лежала пані Кольтер. Вона майже знепритомніла від болю та отрути, яку вколов їй шевальє, але коли вони проходили повз неї, вона підвелася та закричала:
— Ліро! Ліро, дівчинко моя люба! Ліро, не йди! Не залишай мене!
Дівчинку, здавалося, щось роздирало на частини, але вона переступила через тіло матері та вирвалася з її слабких рук, що охопили її ногу. Жінка вголос заридала, і Віл побачив, як її щоки заблищали від сліз.
Припавши до землі біля виходу з печери, троє дітей дочекалися короткої перерви у стрілянині та слідом за бабками побігли стежкою вниз. Характер світла став дещо іншим: окрім холодних антаричних променів прожекторів, що ними освітлювали ліс цепеліни, по стовбурах дерев також ланцювали відблиски полум'я.
Віл озирнувся через плече. У заграві бою обличчя пані Кольтер було схоже на трагічну театральну маску, її деймон жалісно припав до неї, а вона стояла на колінах і, простягаючи до дітей руки, кричала:
— Ліро! Ліро, любове моя! Скарб мого серця, моя маленька дівчинко, моя єдина дитино! О Ліро, не йди, не залишай мене! Моя люба доню, ти розриваєш моє серце…
Тіло Ліри затрясли несамовиті ридання — зрештою, пані Кольтер була її матір'ю, й іншої матері в неї не буде. Віл побачив, як по обличчю дівчинки потоком полилися сльози.
Але доводилося бути безжальним. Біля голови хлопця з'явилася бабка — либонь, маленький чоловік спонукав їх бігти швидше. Віл схопив Ліру за руку та потягнув її за собою по стежці, подалі від печери. У його лівій руці був заляпаний кров'ю пістолет пані Кольтер — коли він ударив мавпу, його рани на руці знову відкрилися.
— Прямуйте до вершини скелі, — сказав чоловік на бабці, — та здавайтеся африканцям. Вони ваша єдина надія.
Пам'ятаючи про гострі шпори, Віл нічого не сказав, хоча й не мав щонайменшого наміру слухатися чоловіка. Він знав, куди йому слід бігти — до вікна за кущем. Тож він пригнув голову та щосили припустив стежкою, слідом за ними бігли Ліра та Ама.
— Стій!
На їхньому шляху стояли троє чоловіків у формі швейцарської гвардії — білі чоловіки з арбалетами та рикаючими деймонами-вовкодавами.
— Йорику! — відразу заволав Віл. — Йорику Бернісон!
Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху.
Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел — це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з'явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного — не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид.
Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок.
Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце.
Солдата кинуло назад, ніби його брикнув кінь. Одночасно маленькі шпигуни кинулися на двох інших, і не встиг Віл змигнути оком, як вони вже зістрибнули зі своїх бабок на швейцарців. Жінка поцілила в шию, а чоловік — у зап'ястя, і кожен із них миттєво вколов ворога шпорою. Солдати в муці почали хапати ротами повітря, але за секунду виття їхніх деймонів обірвалося — вони наче розчинилися в повітрі, а бездиханні тіла швейцарців упали на землю.