Магічний ніж
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #2
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-743-9
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Магічний ніж». Краткое содержание книги:
Опинившись у скрутному становищі, англійський хлопчик Віл випадково знаходить шлях до іншого світу, де доля зводить його зі сміливою Лірою. Дівчинці дуже важко: вона мусить переховуватися від сил Зла, які намагаються знайти і знищити її. Але тепер у Ліри є новий товариш, зустріч з яким надихає її на нові подвиги. Діти знаходять справді дивовижну річ — магічний ніж, за допомогою якого можна робити вікна до інших світів. Вони мусять будь-що зберегти його, адже у протилежному випадку Всесвітові загрожує втрата рівноваги…
Швидше через дорогу, не звертаючи уваги на машини та вереск їхніх гальм, потім — у прохід між будинками, знову дорога з автомобілями, що рухаються в обох напрямках, вивернутися від машин та велосипедів, пам'ятаючи, що за декілька метрів за спиною біжить страшний чоловік зі світлим волоссям…
У садочок, через паркан, крізь якісь кущі, Пантелеймон летить трохи попереду, показуючи, куди повертати. Причаїтися за контейнером з вугіллям, почекати, доки повз нього протупотять кроки білявого. Він зовсім не задихався — схоже, був добре натренованим.
Пантелеймон проговорив: «Швидше назад! Повертаймо до дороги!» Ліра вилізла зі свого сховища, кинулася через лужок із травою, пробігла крізь садові ворота та знов опинилася на Банбері-ровд. Вона ще раз перетнула вулицю, як завжди, супроводжувана виском коліс, і побігла вздовж Норцем-гарденз, тихого неширокого проїзду, оточеного з одного боку високими особняками у вікторіанському стилі, а з другого — парком.
За декілька хвилин вона зупинилася, щоб перевести дух. Перед одним із садів височіла чималенька жива огорожа з невисоким цегляним муром попереду, і Ліра переступила мур та присіла за ним, під прикриттям куща бирючини.
— Доктор Мелоун допомогла нам! — промовив Пантелеймон. — Вона затримала їх, отже, вона на нашому боці.
— О Пантелеймоне, — сумно сказала дівчинка, — мені не слід було згадувати Віла. Яка я необережна!
— Тобі не слід було йти туди, — суворо зауважив деймон.
— Я знаю.
Але часу на те, щоб дорікати собі, не було: Пантелеймон сів їй на плече та сказав: «Озирнись», після чого відразу обернувся на цвіркуна та заліз у кишеню.
Ліра підвелася, готова кинутися геть, і побачила велику синю машину, що плавно накочувалася на тротуар поруч із нею. Дівчинка вже збиралася побігти, коли побачила, що заднє бокове скло повзе вниз, відкриваючи знайоме їй обличчя.
— Лізі, — промовив старий чоловік із музею, — радий тебе знову побачити. Може, тебе кудись підкинути?
Він відчинив дверцята та показав на місце поруч із собою. Пантелеймон через тканину блузки вщипнув її, але вона вже сіла в машину, стиснувши в руках рюкзак. Чоловік потягнувся через її коліна та клацнув замком дверей.
— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись дуже поспішаєш, — зауважив він. — Куди тебе?
— У Самертаун, якщо можна, — відповіла дівчинка. За кермом автомобіля сидів інший чоловік, у капелюсі із великим козирком. Усе в машині було гладким і м'яким, але в ній відчувалася міць. Запах одеколону, яким користувався старий, у замкненому просторі був особливо сильним. Автомобіль від'їхав від тротуару та геть безшумно набрав швидкості.
— То як справи, Лізі? — спитав старий. — Ти дізналася щось ще про ті черепи?
— Так, — відповіла Ліра та повернулася подивитися в заднє скло. Чоловіка зі світлим волоссям не було. Вона втекла! І тут, у потужній машині багатого чоловіка, її нікому не знайти. Її сповнила радість.
— Я також зробив невеличке дослідження, — повідомив чоловік. — Мій знайомий антрополог сказав, що її музеї є ще декілька черепів — вони виставляють не всі. Деякі з них дійсно дуже старі — вони належали неандертальцям, якщо ти знаєш, хто це такі.
— Так, я теж про це чула, — сказала Ліра, котра й гадки не мала, про що він каже.
— А як справи у твоїх друзів?
— У яких друзів? — стривожена, перепитала Ліра. Може, вона в розмові з ним згадувала Віла?
— Знайома, в якої ти живеш.
— А, з нею все гаразд, дякую.
— Вона що, археолог?
— Ні, вона фізик. Вона досліджує темну матерію, — відповіла дівчинка, все ще почуваючи себе трохи розгубленою. Брехати в цьому світі виявилося складніше, ніж вона вважала. Її також непокоїло дещо інше: вона неясно пам'ятала цього чоловіка, але не могла згадати, за яких обставин його бачила.
— Темна матерія? — промовив він. — Як цікаво! Я щось читав про це в сьогоднішньому номері «Таймс». Всесвіт повний цієї загадкової матерії, але ніхто не знає, що вона собою являє! А твоя знайома намагається розв'язати цю загадку, так?
— Так. Вона вже чимало про неї знає.
— А чим ти збираєшся займатися, Лізі? Може, фізикою?
— Може, — відповіла Ліра. — Хто знає… Шофер делікатно кашлянув і вповільнив авто.
— От ми й у Самертауні, — сказав старий. — Де тебе висадити?
— За цими крамницями — звідти я дійду пішки, — відповіла Ліра. — Дякую вам.