Судова риторика: теорія і практика: навч. посіб.
- Автор: Молдован Валериан Васильевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Юрінком Інтер
- ISBN: 978-966-667-370-4
- Жанр: право
Электронная книга - «Судова риторика: теорія і практика: навч. посіб.». Краткое содержание книги:
Для студентів юридичних вищих навчальних закладів освіти, практичних працівників і всіх тих, хто цікавиться даною тематикою.
Дійсно, якби Андреева мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла й цінувала серце свого чоловіка, вона б зовсім легко владнала своє становище. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреева досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому:
«Міша, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене. Адже і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Пробач і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя в нас не буде. Відпусти мене, Міша. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»
Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреева цілком? Все було б ясно до безнадійності. Він би відсторонився і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреева нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише біснувата, що чоловік наважується перечити її примхам.
І ось вранці, 23 серпня, вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось сподіваючись, уже збирався кудись вийти у справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб відразу добитися свого.
Нікому в домі, — ні їй, ні її чоловікові — не могло б прийти в голову, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.
Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона поводилась як дике, тупе створіння, забувши все людське. На безневинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою... Вона вже уявляла себе знатною дамою, з владою Трепова (градоначальник Петербурга) в руках... Донька, прибігши на шум, почула останню фразу матері: «Я зроблю так, що тебе викинуть із Петербурга!»...
Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, — ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його своєю ногою!
Тоді Андреев швидким рухом скинув з себе пальто зі словами:
«Чи ти довго будеш кривдити нас?!» схопив дружину за руку, потягнув до кабінету — і звідти, біля самих дверей, почувся її відчайдушний крик...
За декілька секунд все закінчилося. Андреев вибіг у передпокій, кинув фінський ніж і оголосив себе злочинцем.
Що відбулося в його душі?
На це запитання не може бути тієї певної відповіді, яка необхідна для судового вироку, тому що при такому невимовному душевному потрясінні все в людині перевертається... Звідкись зсередини в Андреева піднялася могутня хвиля, яка поглинула і розум, і серце, і совість, і пам’ять про загрожуючий закон.
Що то було? Ревнощі? Злість? Запальність? Ні, все це не підходить. Гострі ревнощі уже були приборкані, тому що Андреев міг діловито перемовлятися зі своїм суперником. Злість і запальність знову ж таки не в’яжуться зі справою, тому що Андреев був добрий і терплячий до останньої можливості.
Якщо хочете, тут були жах і відчай перед раптово відкритими Андрееву жорстокістю і бездушністю жінки, якій він безповоротно віддав і серце, і життя. В ньому шалено заговорило почуття незбагненної неправди. Тут уже нуртувала сила життя, яка ламає все непридатне без прокурора і суду. Втекти від цієї неминучої кризи не було куди ні Андрееву, ні його дружині.
Я назву душевний стан Андреева «несамовитістю» — не тією несамовитістю, про яку говорить формальний закон (тому що там неодмінно потрібна душевна хвороба), але несамовитістю в загальновживаному змісті нього слова. Людина «втратила розум», була в «нестямі». Його ноги і руки працювали без його участі, бо душа була відсутня...
Невже люди цього не зрозуміють?
Яка глибока правда звучить у зізнанні Андреева, коли він говорить: «Крик дружини повернув мені розум». Отже, до цього крику він був у стані божевілля...
Чи бажав Андреев того, що він зробив? Ні, не бажав, бо наступного дня говорив своїм знайомим: «Я, здається, віддав би все на світі, аби цього не сталося...»
Карати будь-кого за вчинок, явно несвідомий — не по-людськи, та й не потрібно.