![Золота медаль [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/2/1/9/zolota-medal-uk-download.jpg)
Золота медаль [uk]
- Автор: Донченко Олесь Васильевич
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Радянська школа
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Золота медаль [uk]». Краткое содержание книги:
Книга расчитана на массового читателя.
— Марійчин! — вихопилось у Ніни.
Вона зрозуміла, що газета випадково прикрила зошит, і Тетяна Максимівна не помітила його.
У Ніни чомусь дуже закалатало серце. Треба зараз же наздогнати Тетяну Максимівну і віддати їй зошит. Якщо це зробити трохи пізніше, вчителька вже зошита не прийме.
Ніна хутко перегорнула сторінки. Ось воно... «Контрольна робота з тригонометрії». Задача... А це що? «Перший спосіб...» «Другий спосіб...»
Кров застукала Ніні в скронях. Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!
Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.
Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,— спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. «Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства...» Здається, так він сказав?
Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою «Директор».
— Увійдіть! — почула голос.
Тетяна Максимівна сиділа за столом.
— Що у вас, Коробейник?
— Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...
— З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.
Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.
— Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...
— От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?
Ніна зам’ялась.
— Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!
І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.
— Давайте зошит,— промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.
Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.
— Чудово! — сказала Тетяна Максимівна.— Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.
Потім вона звернулась до Жукової:
— В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.
З кабінету директора Ніна вийшла разом з Жуковою.
— Як тобі пощастило помітити зошит? — спитала Юля.— Подумай, ще трохи — і Тетяна Максимівна не прийняла б роботи.
Але Ніна почувала, що Жукова хоче сказати щось інше, якісь інші слова...
— Зараз у нас астрономія? — промовила Юля.— Одним словом, найулюбленіший предмет нашої Марійки.
Вона зупинилась, пильно глянула Ніні просто у вічі і раптом поцілувала її.
— Спасибі, Ніно!
Жукова швидко пішла в клас, а Ніна відчула, що до горла підступила гаряча кулька, і треба було зробити зусилля, щоб не заплакати.
Але на серці було так ясно й хороше, і дихалось так легко, як буває тільки після травневої грози.
20
Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.
Керував студією відомий письменник, книжки якого Ніна читала й любила. Йому передали Нінин рукопис, і в призначений час вона пішла довідатись про долю свого оповідання.
Ніні здавалось, що разом з цим вирішується і її власна доля. Дівчина не могла позбутися хвилювання, яке охопило всю її істоту. Вона не уявляла, як вона зустрінеться з письменником, що йому скаже. А може, він сам їй скаже... Так, напевне, й буде. Але які слова судилося їй почути?
Спілка радянських письменників містилася в затишному особняку на тихій вулиці. Ніна двічі підходила до масивних парадних дверей, не наважуючись відчинити.
— Невже замкнено? — почула вона за собою чийсь приємний басок і озирнулась.— Ой, який сьогодні морозище!
Перед нею стояв чоловік у рудій шапці, в пальті з таким же рудим коміром. Шапку було насунуто на вуха, комір піднято, і незнайомець притримував його біля обличчя рукою у величезних хутряних рукавицях. Видно було тільки його веселі чорні очі та вузеньку смужку обличчя.
— Морозище! — повторив він, і Ніна, враз пригадавши Вову Мороза, посміхнулась.
— Ви в Спілку письменників? — спитав незнайомий.