Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Я буду твоя, тільки не зараз!

І тільки в останній день канікул (на завтра я мав їхати) вона здалася. Власне, не здалася, та коли зустрілися того дня — був це чудовий іскристий, сонячний ранок, — обоє збагнули, що час настав. І ми вирішили піти в ліс, що ледь-ледь бовванів на обрії. Треба було довго йти, і ми йшли годин із п’ять. Потім вступили під сосни і довго йшли лісом, бо й там пригожого місця не знаходили. Так вийшли до річки й побачили порослу квітами, замкнуту зусібіч кущами галявинку. І саме тут Галинка пролила свою дівочу кров — так ми вбили разом із нею свою юність, а народилися чоловіком та жінкою. Там-таки, на галявинці, ми домовилися, що як тільки запалає над землею осінь, я приїду і ми одружимося. Голі і юні, ми уклякнули й поклялися на вічну любов та вірність. А щоб обряд відбувся до кінця, ми зайшли у річку й обкропили одне одного водою…

Оце і все. Я хотів би закінчити на цьому, бо те, що учинилося після того, мені й досі болить і не дає спокою. Тридцять п’ять років я тікав від привиду мертвого дому, але він скрізь і завжди мене знаходив. Я не раз пробував не думати про нього, не згадувати, погасити навік його образ у своїй свідомості, як і образи його пожильців, хотів, признаюся, таки звільнитися; часом мені здавалося, що я цього досяг, часом я заспокоювався і вже був певний, що мертвий дім покинув мене, але наставав день чи вечір, ніч чи ранок, і я застигав черговий раз уражений: він раптово виростав перед моїм зором, зависав у повітрі чи починав проявлятись, як на фотоплівці, чи ступав до мене на могутніх ногах, чи раптово стрибав на мене й опинявся на карку, чи ставав на моїй простягненій долоні, як макет, чи раптово виростав із площини мого письмового столу, чи спускався до мене на шнурку зі стелі, чи маячив у хмарах, витворюючись із блискучих їхніх площин, і сяяв, світився, палахкотів до мене моторошним вогнем, і я знову від нього тікав, знову ховавсь у нетрях найбільшого на моїй землі міста, бо найліпше сховатися можна в нашому часі не на безладді, а саме в надмірному велелюдді. Забував його, руйнував його в собі й перед собою, перекреслював нервовим рухом ручки чи олівця, заливав темною фарбою свого лихого настрою чи ясною фарбою настрою доброго, але однаково даремно — звільнитися від нього так і не зумів. Тоді я упокорився й вирішив написати цю повість, щоб визнати його перемогу; більше, я збагнув, що мені тікати від нього й забувати його не потрібно, бо він, може, частина мого «я», а що він мені постійно болить — переконливе тому свідчення. Минуле своє ми покидаємо у прірві часу й гадаємо, що воно навіки безповоротне, тому й мертве, та це жахлива наша помилка, бо мертві ми стаємо лише тоді, коли те минуле вмирає, а поки воно є, то й ми є, поки ми живі, то й воно живе, а живе вимагає життя, а не смерті. Через це не треба нам воювати з минулим, як Дон Кіхот із вітряками, бо не вітряки від того страждають, а войовники. Тому хай усе нами пережите залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо. Це я зрозумів добре тільки тепер, тому й зібрався на мужності, щоб стати віч-на-віч із мертвим домом, не лякаючись його, а щоб поспівчувати йому, простягти руку й ніжно погладити, як гладить батько дитя, котре нашкодило, наробило казна-яких недоладностей та дурниць, але все одно біжить до батька, бо відчуває страх більший страху від батьківської покари, адже батько покарає й простить, тобто виявить співчуття. Ось чому я перестав ховатися від привиду мертвого дому й іду безбоязно і спокійно йому назустріч…