Золото і анаконда

Я негайно взявся до роботи. Теща наступала на п’яти, даючи вказівки. Навушники заважали мені чути її, але я уважно обстежував приладом метр за метром. Минуло чверть години без жодних наслідків, двадцять хвилин… Є! В навушниках затріщало, а стрілка на приладі підскочила з нуля до вісімдесяти!

— Тут, — сказав я тещі. — Тут лежить скарб!

Тещу важко назвати стрункою і граціозною; вона вже літня жінка і досить-таки огрядна. Але тут вона, мов ельф, підлетіла до пеонів, що чекали осторонь з лопатами й кирками. Вона привела їх і звеліла мерщій копати, де показував прилад. Однак їй здалось, що пеони зволікають, і вона сама теж взялася за лопату. Десь на півметровій глибині кирка одного з пеонів вдарилася об метал. Теща аж підстрибнула з радощів, та й я був не байдужий. Двоє пеонів лягли долілиць і почали розгрібати землю руками, щоб не пошкодити тендітних золотих речей і коштовних прикрас. Ми не зводили погляду з пеонів. Теща сяяла так, ніби вже всю свою комору заповнила золотими зливками.

Нарешті з землі показалося щось схоже на вічко від скриньки, потім це вічко обернулось на номер від машини! І як тільки він потрапив сюди!

Спочатку теща розгубилася, потім обурилась.

— Твій прилад ні на що не придатний! — заявила вона.

— Якраз навпаки! — заперечив я. — Ось перед вами чудовий доказ, що він працює добре і вартий тих доларів, які за нього заплачено.

— Гм… може, й так… Однак не гаймо часу на розмови, краще спробуймо ще раз.

Я шукав ще дві години. Знайшов стару поламану праску, іржавий ланцюг і покришку від каструлі. Золота не було й сліду.