Лицар Відображень

Ну, гаразд. У мене не було настрою з'ясовувати, хто, кому і що винен. Схрестивши ноги, я зручно всівся, продовжуючи дивитися на камінь. Я відпочив, був напоготові і тепер прийшов час взятися за справу і покінчити з нею. За підказкою Дворкіна я відшукав у червоному вирі Лабіринт.

Час йшов, почали з'являтися якісь обриси. Це не було плодом моїх зусиль, тому що поки я намагався викликати його до існування силою уяви, все було марно. Я спостерігав, як структура ставала виразною. Не те, щоб вона з'явилася раптово — скоріше це я тільки тепер зумів, пристосувавшись належним чином, побачити те, що знаходилося там весь час. Дуже схоже, що так воно і було насправді.

Я глибоко зітхнув. Ще раз. Потім взявся ретельно вивчати конструкцію. Все, що говорив мені батько про те, як налаштовуватися на Камінь, пригадати не вдавалося. Дворкіну я сказав про це, але він заявив, що хвилюватися нічого. Потрібно тільки помістити в Камінь тривимірну копію Лабіринту, відшукати де там вхід і пройти з кінця в кінець. Коли я причепився до нього щодо подробиць, він просто хихикнув і велів не турбуватися.

Гаразд.

Повільно повертаючи камінь, я підносив його все ближче. Нагорі праворуч з'явилася маленька тріщинка. Варто було зосередитися на ній, і вона немовби кинулася на мене.

Підійшовши туди, я пройшов крізь неї всередину. Там виявилася дивна штука, схожа на срібний піднос на коліщатках, вона рухалася всередині самоцвіту уздовж ліній, подібних Лабіринту. Я дозволив їй вести мене, куди заманеться — іноді при цьому виникало запаморочення, від якого мало не вивертало, іноді доводилося, зібравши всю волю, прокладати собі шлях крізь рубінові перешкоди, вони піддавалися, а я приймався дертися, падав, ковзав або пробивався далі. Відчуття власного тіла зникло майже зовсім, з високо піднятої руки звисав ланцюжок — я розумів тільки, що сильно потію, тому що піт весь час щипав очі.

Поняття не маю, скільки часу минуло, поки я підлаштувався до Каменя Правосуддя — більш високої октави Лабіринту. Дворкін вважав, що Лабіринту захочеться знищити мене, як тільки лицарська мандрівка прийде до кінця і найближчий Зламаний Лабіринт буде полагоджений, не тільки тому, що я вивів його з себе. Але допомагати Дворкін відмовився, вважаючи, що довідайся я про справжню причину, це могло б вплинути на вибір, який досить імовірно, доведеться мені робити в майбутньому, а він повинен бути зроблений вільно. Мені все це здалося повною тарабарщиною — тільки от все, що він говорив на інші теми, виявилося разюче розумним, повною протилежністю того Дворкіна, якого я знав по легендах і слухах.

Мій розум то пірнав у глибини кривавого виру, що був усередині каменю, то ширяв над ним. Навколо мене рухалися і вже пройдені відрізки Лабіринту, і ті, які ще належало пройти. Вони спалахували, як блискавки. Мене не покидало відчуття, що мій розум ось-ось розіб'ється вщент об що-небудь на зразок невидимою Вуалі. Швидкість все росла, вже не можна було ні зупинитися, ні звернути. Я знав, що поки не пройду цю штуку, можливості вибратися звідси не буде.