Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
От минув уже п’ятий тиждень і шостий, а Мартін усе жив і працював як машина, зберігаючи в собі лише якусь іскрину душі, що в кінці кожного тижня змушувала його проїжджати на своєму велосипеді сто сорок миль. Але це був не відпочинок. Таке напруження було надмірне навіть для машини, і, кінець кінцем, згасла і та остання іскрина від огню його колишнього життя. Під кінець сьомого тижня, занадто виснажений, щоб опиратися спокусі, він пішов з Джо до села і, втопивши в чарці своє життя, знайшов там нове і жив ним до понеділка.
Далі знов у кінці кожного тижня він покривав по сто сорок миль, проганяючи задубіння надмірної втоми задубінням ще більшої напруги. А в кінці третього місяця він утретє пішов з Джо на село. Там він забувся і, знову відчувши життя, ясно побачив, як отваринів — не через пияцтво, а через важку працю. Пияцтво було наслідок, а не причина. Воно неминуче йшло за працею, як ніч іде за днем. Зробившися робочою худобою, не досягнеш висот, — така була йому об’ява од віскі, і він погодився з нею. Віскі було мудре. Воно відкрило йому важливу істину.
Мартін попросив принести йому паперу й олівця, а всім присутнім випити, і, поки всі пили за його здоров’я, підійшов до прилавка і щось написав.
— Це телеграма, Джо, — сказав він. — Прочитай.
Джо глянув на папірець п’яними веселими очима, але, прочитавши, вмить протверезів. Він докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.
— Ти мене покидаєш, Марте? — сумно спитав він.
Мартін кивнув головою і, гукнувши якогось хлопця, послав його на пошту.
— Стривай, — неврозумливо муркнув Джо. — Хай-но я подумаю.
Він ухопився за прилавок, так тремтіли у нього ноги. Мартін підтримав його, поки він думатиме.
— Напиши там про обидвох, — рантом сказав Джо, — Або дай лишень я сам перепишу.
— Але чого не ти кидаєш? — спитав Мартін.
— Того, чого й ти.
— Я піду на море, а ти ж цього не можеш.
— То так, — відказав Джо. — Але я можу піти блукати.
Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:
— Їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.
— Ото був я лежав у лікарні,— почав Джо. — Чудово було! Я заслаб на тиф… я тобі розповідав?
Поки Мартін виправляв у телеграмі «одного» робітника на «обидвох», Джо вів далі:
— Коли я лежав у лікарні, мені й разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли я працюю цілий тиждень як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п’ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.
— Краще пожеребкуймося, — запропонував Мартін.
— Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! — гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.
У понеділок уранці Джо аж нетямився з передчуття волі. Байдуже йому було, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало згаялось дорогоцінних хвилин, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем та деревами.
— Диви! — кричав він. — Це все моє! І задарма! Можу лягти під цими деревами і проспати хоч тисячу років, якби захтів. Ходім зі мною, Марте. Плюнь на все. Пощо чекати? Онде країна, де нічого не роблять, і в мене є квиток туди, тільки туди, а не туди й назад.
Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудної білизни, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши свою волю, він кинув сорочку на підлогу й почав топтати ногами.
— Шкода, що тебе нема в цій сорочці, свиняча мордо! — кричав він. — Якраз отут, у мене під ногами. На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, проклятущий! Ану спробуйте мене вдержати тут! Спробуйте!
Мартін, сміючись, нагадав йому за роботу.
У вівторок увечері приїхали нові робітники, і увесь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до умов праці. Джо сидів і пояснював їм, як що робити, але сам ані пальцем не рушив.
— Годі з мене! — заявив він. — Годі! Хай виганяють, бо я й сам піду. Щоб я ще працював? Красненько дякую. Ні, я вже їздитиму товарняками і спатиму в холодку під деревами. Працюйте ви, нещасні раби! Працюйте і обливайтесь потом! А коли здохнете, зігниєте так само, як і я, то хіба не однак, як жити? Ну, яка різниця, кінець кінцем?
У суботу вони одержали платню і дійшли разом до перехрестя.
— То таки зі мною не підеш? Не варто й умовляти? — промовив Джо безнадійним тоном.