Люди і тварини

— Бив я його. Гадав — раз, другий добре наб’ю і не лізтиме. А він тільки вилизався і знову своє. Мастив я авто смердючим та ще й клейким. Але й то не помогло. Щодня свіжо подерте. Вже й люди оглядаються за мною. Дай мішок!

Лариса припала до Рудька так наче б могла захистити його. Він прокинувся і одним оком, отим верхнім поглянув на господиню і його рожевий ротик запитав: Мр?

— Ой, Рудьку! — тільки застогнала Лариса.

Те, що відбулось далі, пішло дуже швидко. Дмитро вхопив кота за шкіру й не чекаючи на мішок, ані на жінчині сльози, вибіг з хати. Тільки почула, як стукнув баґажник. Там Дмитро кинув Рудька та ще й післав за ним погрози в роді: сиди, бо вб’ю, чи щось таке.

Авто бігло по дорогах, сніг падав і Рудько потовкався у своїй в’язниці й жалко плакав. Але ніхто не слухав його скарги.

Дмитро виїхав далеко на поля, між фарми, та ще й зміняв напрям — крутив, а сніг замітав дороги. Враз спинив віз, відчинив буду та й видобув з кута Рудька, що сховався поза скринькою з ремеслом. Мав тільки час нявкнути й плюнути й вже полетів у повітря.

Дмитро повернув віз і подався назад до міста. Час від часу поглядав тільки в дзеркало, що висіло над керівницею. Ні, дорога була порожня, нічого на ній не було.

— Богу дякувати, що я позбувся його! — з полегшею зідхнув. — Кіт він і гарний і розумний і ловкий, — але що з того? Авто пообдряпуване й ради собі з ним дати не годен.

… Славко — аж тепер прийшло на думку Дмитрові. Що скаже Славко, як прийде зі школи й не застане Рудька? Кіт же зустрічав хлопця завжди при дверях і Славко говорив до нього, беручи на руки.

… Славко… Щось наче муляло батька. Годі, годі! Так далі не може бути! — відганяв від себе думку про хлопця.

Вступив по дорозі до знайомого фармера, потім заїхав до міста й купив собі фарбу, щоб нею замастити сліди Рудькових кігтів.

Швидко був удома, запаркував авто й захопивши з ґаражу щітку до малювання — поглянув на ґанок. На ньому сидів Рудько! Він мився. Присів на хвості й всеціло зосередився на своїй праці. Наслинював то одну лапу то другу, водив нею поза вухо, на голову, карк і горішню частину спини, всюди там, де міг засягнути його рухливий язик і гнучка шия. Їзда в багажнику й дальші переживання побурхали й дуже забруднили його кожушок. Того Рудько ніяк не міг терпіти. Наводження ладу й чистоти на свою пишну шату всеціло полонило Рудька.

Дмитро аж скрикнув! Чи то хто видів?! А ти що тут робиш?

Хіба на крилах летів, що швидше від мене в хаті! Як ти найшов дорогу? Нечиста сила, не кіт!

Дмитро хрестився і спльовував на боки, обидва, як відомо, заходи, щоб відогнати нечисту силу. Рудько поглянув на нього уважно. Станув у боєвій поставі, шерсть йому з’їжилась; показуючи дрібні гострі зуби, загарчав погрозливо. Його потемнілі очі дивились зловісно — зелено й зосереджено. Ними він зміряв ворога й, не гаючи часу, став сходити сходами вниз. Ішов розважно й поволі, ступав твердо й упевнено. На останньому східці ще спинився, декілька разів вдарив хвостом об землю, по його спині пробігла хвиля збудження. Кинувши визов — скаргу з розкритої пащі, повернувся гостро й зник за вуглом.