Іншалла, Мадонно, іншалла
- Автор: Ергович Миленко
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-430-1
- Переводчик: Катерина Калитко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Іншалла, Мадонно, іншалла». Краткое содержание книги:
Посеред ліжка сидів птах, красивий, великий сокіл, і спостерігав за братами. Погляд мав як у людини, тільки трохи докірливий. Мовляв, як вам не соромно у чужі гнізда вриватися.
«Ото вже звір в людському тілі: тепер ще й птаха в монастир притягнув», — буркнув брат Серафін і махнув рукою, щоб прогнати приблуду. Але сокіл — нічого, тільки закліпав, як людина кліпає, коли їй махають перед очима. Чернець хотів був ухопити його за шию, а сокіл, замість дзьобнути його добряче, лишень схилив голову і здивувався. Достоту так, ніби хотів сказати: «Господь із нами, на що то від неробства зійшли Твої слуги, коли вже за шиї хапають і душити хочуть чесний люд». Брат Серафін завмер. «Ану ж, Іліє, чого стоїш, як пуста мидниця, зроби щось!» — «Не можу, брате милий, ти ж бачиш, як він на нас дивиться!» Вийшли обидва з келії брата Якова і залишили відчинене вікно, щоби птаха могла вилетіти, якщо надумає.
Того дня братія поводилася так, ніби все як завжди і ніщо не порушує звичної монастирської нудьги. Знайомими молитвами укріплювали душі й привертали увагу Господа до цієї землі, до якої він уже давно повернувся спиною; готувався обід, знову були капуста й картопля, та ще з ласки Божої кілька зерняток рису, просто щоб знати, як далеко на схід ступила християнська нога; брат Ілія, як і щодня, чистив пістоля і ті дві рушниці, що йому довірив брат Ґрґо, вирушаючи в Падую три роки тому; брат Шишко в підвалі переливав вино з однієї діжки в іншу, бурмочучи при цьому якісь свої замовляння проти зброджування на оцет. Усі вдавали, що сокола немає, а він дибав навколо, схожий на ошляхетнену курку, заходив у кухню, наглядав за змащуванням зброї, ішов у капличку і довго стояв перед вівтарем, задивившись на Ісуса і Марію, сумний тим сумом, що відомий тільки людям, які не бачать щодня тієї самої картини, а тому вміють помічати в ній внутрішній біль. Часом злітав і робив кілька кіл під низькими склепіннями, але не бився об стіни, як голуби чи горобці, що випадково залітали в монастир. Потім спускався і продовжував ходити, крок за кроком, повільно і з усвідомленням того, що цей світ малий, а наша чернеча спільнота у ньому ще менша.
Надвечір він став край вогнища, біля триногого табурета брата Шишка, і розправляв то одне, то друге крило, щоб краще їх зігріти. Братія довго мовчала, наче їй було незручно виповідати перед незнайомцем монастирські таємниці, і навіть не перезиралася, щоб хтось один не помітив розгубленості і душевного сум’яття іншого і не мав приводу для якогось недоречного жарту.
«А куди ж зникла ханума?» — промовив раптом брат Серафін. «А хто її знає, жінка як жінка», — видихнув хтось у відповідь. «Їй ще пороблено чи вже минулося?» — «Це ти запитуєш чи просто так кажеш?» — «Бачить Бог, я просто так, нащо мені розпитувати, головне, що вона пішла». — «Дай Боже, хай іде». — «Отож. А якби лишилася?» — «З Божої ласки, хай собі». — «Еге ж. А якби й справді залишилася?» — «Нічого б не було, як і зараз нічого нема». — «Саме так, нічого. Не доведи Господи, аби щось». — «І що робити тепер?» — «Ти мене питаєш? Когось іншого спитай». — «Дістане ж Яків, коли прийде!» — «Якщо прийде». — «Ох, матиме він цього разу, святим Ілією і цим хрестом присягаюся, ох, побачить…»
Тієї ночі братія не заснула, а брат Яків Дурмо не повернувся. Сокіл пішов у його келію і, судячи з усього, він єдиний у монастирі спав. Поклав голову межи крил, здавалося, аж чутно, як сопе уві сні.
Назавтра брат Серафін зібрав у бібліотеці всіх монахів. Вони зачинили двері та обидва вікна, щоби птах не міг зайти. «Лишається три дні до повернення настоятеля з Пожеґи, — почав Серафін. — Він довірив мені монастир, щоб я дбав про порядок і охороняв святість дому Божого. Це легко, коли нам усім разом не бракує розважливості, і навіть хай тут тричі перевернеться казан із ракією, моя рука до пістоля чи кинджала не потягнеться. Тому й призначив мене настоятель. За розважливість…
Брат Серафін потерпав від того, що намагався сказати, та ніхто не хотів йому допомогти. Брати замкнулися в собі, мовчали, як фойничани на віронауці, і чекали, щоб він першим виповів те, чому не зарадить жодна розважливість.
А він усе зволікав, обливався потом, провадячи: «Те, що сталося позавчора, нам усім краще забути. У Давньому Римі сказали б, що в нас побувала фурія, а в Греції це називалося інакше. Я забув слово. Дітям велять не відчиняти дверей абикому. Я не звинувачую брата Шишка, всі ми діти Божі…»
Брат Шишко стрепенувся на згадку свого імені. «Ну ось, тепер я буду в усьому винен», — подумав. А брат Серафін подивився на нього благально, все б віддав, якби зараз міг добряче з кимось посваритись, а ще більше — якби хтось замість нього сказав те, що потрібно сказати.