Таврований
- Автор: Ремени Ник
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Таврований». Краткое содержание книги:
Однак у 1937 році в числі інших військових (у першу чергу Блюхера) потрапив під жорна сталінських репресій, два роки просидів у Хабаровській в'язниці. Тільки стійкість, неймовірна мужність дозволили йому вийти з неї живим.
У роки війни очолив найуспішніше партизанське з'єднання, довів, що він не ворог народу. Однак все одно загинув від рук НКВД.
У 1920 році отримав призначення в Запорізьку область. Служив помічником військового комісара та комісаром у Великому Токмаку, Генічеську, Кривому Розі, Павлограді. Там на 37 році життя одружився з Катериною Юхимівною.
За станом здоров'я демобілізувався, працював директором військово-кооперативних господарств у Павлограді та Путивлі. У 1935 році його призначили начальником дорожнього відділу Путивльського райвиконкому.
На ці роки припадає будівництво знаменитої для району дороги з твердим покриттям. Близько двадцяти кілометрів. Хоч станція і називалася Путивль, перебувала вона в селищі Буринь. Коли прокладали залізницю, священики та інші впливові особи міста підкупили будівельників. Не хотілося їм, щоб залізниця спотворила старовинне місто храмів. Ті змінили маршрут, а назву станції залишили.
Не врахували священики благ цивілізації. Тепер дістатися до обласного центру, міста Суми, яке знаходилося в ста кілометрах від Путивля, являлося проблематичним. Особливо, коли йшли дощі. По ґрунтовій дорозі до Бурині, щоб сісти на поїзд, не можна було ні проїхати, ні пройти.
Сидір Артемович курирував ударне будівництво районного масштабу. На ній було сфокусовано увагу всіх. У тридцятих роках грошей на будівництво держава не мала, справлялися власними силами. Використовували кошти місцевих підприємств і колгоспів.
І таки побудували. Важливу роль тут зіграв Сидір Артемович. З кожного питав. І в той же самий час не проходило дня, щоб не випив з підлеглими. Позаочі ті підсміювалися над ним, любили розповідати різні історії, але в очі Ковпаку говорити боялися.
Коли дорогу ввели в експлуатацію, Сидір Артемович міцно посварився з начальством. Був він різким і невгамовним. Його звільнили з роботи. Він запив. Навіть дружина Катерина Юхимівна, яка продавала квитки в лазні, не могла зупинити чоловіка. В обох був твердий характер. Як кажуть, найшла коса на камінь.
Довго без роботи Сидір Артемович не засидівся. Навіть пішов на підвищення. У 1940 році на сесії Путивльської міської Ради його обрали головою міського виконавчого комітету.
Брати пішли слідом за головою міськради.
Костя пояснював ситуацію:
— Їхав до тебе. Привіз з дому дещо. Зустрівся з Сидором Артемовичем. Підвіз його. Розговорилися про тебе. У нього є пропозиція.
Вони зайшли в просторий кабінет голови міськради. В центрі стояли оббитий зеленим сукном стіл з письмовим приладдям, паперами, крісло. Біля стін по колу — стільці.
Ковпак зняв і повісив на вішалці біля входу свій кожух. Запросив гостей сідати. Сам обережно опустився в крісло.
Перед Руднєвим сиділа середнього зросту літня людина з борідкою клинцем. З сивим волоссям і чітко позначеною лисиною, яку господар ховав під зачесаним набік довгим волоссям. Йому виповнилося 54 роки, але виглядав він старше своїх років. Голова міськради поправив рукою з двома понівеченими пальцями сірий пом'ятий костюм без краватки, розстебнутий комір сорочки.
Мабуть, господар не надавав своєму зовнішньому вигляду особливого значення. Та й перебував він вже в тому віці, коли зовнішність відступає на другий план. Ковпак дістав з кишені кожуха кисет з самосадом, спеціально складену газету. Відірвав листик. Насипав туди тютюну і, не поспішаючи, згорнув цигарку.
Подивився темними циганськими очима в сторону гостя.
Перед ним сидів у розквіті років стрункий чоловік. Голова міськради мимоволі замилувався його чорним, ретельно розчесаним волоссям, довгастим обличчям з круглими щоками. Той дивився на нього темними уважними очима.
Було щось тверде в його погляді, а й сором'язне. Природна м'якість, яку старий служака відчув відразу.
Ковпак кілька разів затягнувся. Закашлявся. Не втримався від запитання:
— Служив начальником політвідділу бригади? Хлопче, шо тебе сюди занесло?
— Комісували з армії за станом здоров'я. Приїхав на батьківщину.
Семен Васильович дістав портсигар. Попросив господаря кабінету прикурити.
— Я в 1926 комісувався. Замучила спина. А зараз зуби достають. Тільки з больници, — доторкнувся до щоки голова виконкому міськради.
— До 26 року в армії?
— Воєнком в Павлограді, Кривому Розі, — відповів Ковпак. — Довго перераховувати. Помотався по країні.