Вогонь до вогню
- Автор: Рутковский Владимир Григорьевич
- Серия: Сині Води #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-64-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогонь до вогню». Краткое содержание книги:
Колись Європа мала свої канони, зразки, ідеали, ба навіть рецепти для справжнього лицаря. Так то ж Європа — скажете ви. І будете неправі. Тому що усі ці правила не впали з неба, а були вироблені такими самими людьми, як ми з вами. Адже нашим предкам доводилося битися з ворогами, які не знали законів, окрім закону зради, не відали канонів, які б не вимагали поживи, не приймали ідеалу, вищого над власну шкіру…
Ось саме у такий час молодому лицареві Боброку довелося стати володарем. Та ще й напередодні великої війни, коли мирне співіснування племен балансувало на тонесенькій павутинці. Якщо ви прочитали першу частину трилогії «Двобій з тінню», на вас чекає продовження пригод у знайомому вже світі Давньої Русі, якщо ж ні, то знайомство з відчайдушними хлопцями Сашком, Тимком та Зейнулою гарантує вам занурення у захопливий вир пригод, битв та військових хитрощів. Спробуйте вижити і перемогти разом із друзями!
— Так, — Ольгерд відняв долоні від обличчя. — І князь київський вірно чинить, що ухиляється від прямої відповіді. Не тому, що він чи я не довіряємо декому вас, а тому, що береженого і Бог береже. Скажу лише, що домовлятися в Золотій Орді будемо лише з тим, кому допоможемо сісти на золотоординський стіл.
В зброярні запала мовчанка.
— Овва… — врешті видихнув Коріят. — А що — така нагода є?
— В усякому разі ми її шукаємо, — відказав великий князь і, застерігаючи, підняв руки долонями вперед. — Більше, брати та племінці, не розпитуйте нічого, бо ще невідомо, як воно вийде. Тож не будемо ділити шкуру ще не впольованого ведмедя. Спочатку подумаємо, чи по силі нам впоратися з його ведмежатами.
Ольгерд замовк. Мовчали і князі. Перші сонячні промені, пробившись крізь листя, зазирнули до зброярні і зайчиками застрибали по обличчях.
— Так, Орда завжди була могутня своїми ту менами і єдністю її мурз та ханів, — врешті порушив мовчанку великий князь. — А ще неймовірною жорстокістю. Будь-який спротив Орді неодмінно потопав у морях крові. Тож правителі великих і малих держав не дозволяють собі навіть думати про нього…
Ольгердів важкий, пронизливий погляд волхва, здається, зазирнув у душу кожного з присутніх. І схоже, знайшов там саме те, на що й сподівався, бо за мить голос великого князя зазвучав більш впевнено і спокійно.
— Так, кордони Золотої Орди нагадують міцний ланцюг, розірвати який неможливо. Проте з часом кільця його іржавіють, зв’язки слабшають, і не скористатися з цієї нагоди — то великий гріх для того, хто прагне волі і величі своїй державі. І ви, братове та князі, напевне здогадуєтеся, що перед Литвою та Руссю сьогодні є принаймні два таких кільця. Одне з них, — це орди трьох братів, нащадків войовничого хана Ногая. Інше кільце — кримська, перекопська, подніпровська та шаруканьська орди, які, власне, згодні визнати зверхність кримського хана Мамая. Про решту говорити, гадаю, немає потреби. Зауважу лише, що в столиці Золотої Орди Сараї мурзи та хани зайняті зараз тим, що проштовхують один одного на золотоординський стіл і їм нема коли думати про єдність своєї неосяжної держави.
Ольгерд прокашлявся. Клята плівка в горлі все не щезла. Чи не захворів він, бува? Тільки цього ще не вистачало!
— Мабуть, ви всі вже знаєте, що князь київський навесні посилав посольство на чолі з князем канівським до очаківського хана Хаджибея. Задачею посольства було не лише дізнатися про наміри Ногаєвих нащадків щодо київського та інших новостворених Литвою князівств, а й розвідати їх військову міць. І мушу сказати, що князь канівський зі своїм завданням упорався блискуче. Знає він і про те, які сили знаходяться в розпорядженні кримського хана Мамая.
І великий князь кивнув головою, дозволяючи Боброкові говорити.
— Дякую, великий княже, — відказав Боброк. — Я зустрічався з очаківським і буджацьким ханами і переконався: того, що трапилося з колишнім князем київським Федірком, вони більше не допустять. А не вступилися Ногаєвичі за нього лише тому, що Федірко більше тягнувся до лівобережних улусних ханів, аніж до Хаджибея з Котлабугою.
— Отже, будь-який наш поступ на південь викличе збройний спротив Ногаєвих нащадків, — зауважив Кейстут. — Чи, може, я помиляюся?
— Ні, княже, — відказав Боброк. — Додам лише, що так само вчинить і беклербек Мамай, коли ми підемо на нього.
— Зрозуміло. А які зараз між ними стосунки?
— Майже такі, як і сім років тому, коли кримська і перекопська орди отримали нищівну поразку від Ногаєвичів. Наскільки я зрозумів, Хаджибей та його брати не припускають навіть думки про злуку з Мамаєм. Більше того, якби ми стали на котору з беклербеком, вони навіть пробачили б той ясир, якого їм не віддають князь волинський та князь київський.
— Вони і так його не побачать, — буркнув Любарт.
— Отже, коли ми підемо на Мамая, Ногаєвичі палиці в колеса нам ставити не будуть, — сказав Кейстут. — А коли навпаки?
— Те ж саме. Мамай брав участь у тій битві. І хоча виявив при цьому велику мужність і стійкість, все ж вважає, що Ногаєвичі завдали поразки саме йому, а не ханам кримському та перекопському, у яких він тоді був лише темником.
— Отже, нам є кого вибирати в супротивники, — сказав Коріят. — А як ти, княже, оцінюєш силу Ногаєвичів?
— Ногаєвичі стали ще сильнішими, ніж були сім років тому.
— Чому ти так вважаєш?
— Відділившись від Орди, вони тепер покладаються лише на свої сили. Тому не пропускають жодної нагоди збройно допомогти тому чи іншому сусідові, отже, вони постійно вправляються в ратній справі… — Боброк скоса глянув на Любарта.