Мільйон на рулетці
- Автор: Є Євген
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-002-8
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мільйон на рулетці». Краткое содержание книги:
А на кону стоять гроші. Багато грошей, навіть непристойно багато грошей. А до того ще ваше життя. На додаток. Згодні?
Тоді граємо. Ставок більше немає. За рулеткою видатний майстер подібних ігор Євген Є.
— Бувай, — а потім Мишкові: — Ходімо.
І ми пішли.
— Цікаво, вони зараз вистрелять у нас, чи коли ми спустимося з гори? — запитав Мишко.
«Цікаво» — подумав я, — «дуже цікаво». Але не міг знайти відповіді.
Ми спустилися з гори, підійшли до форда, що стояв на узбіччі, а в нас ніхто так і не вистрелив.
— Пощастило? — запитав Мишко.
— Атож, — відповів я.
Відчинив дверцята, заглянув усередину. Усміхнена Яна сиділа на задньому сидінні, а поруч із нею лежав наш кейс, замкнений на обидва замки. Я відчинив його, він був повен грошей. Нам не дали двадцяти відсотків від одинадцяти мільйонів, які виграли люди Сави у «Вершині», але загальна сума перевищувала сто сімдесят шість відібраних у нас тисяч.
— Нам неабияк пощастило, — сказав Мишко.
— Тоді поїхали? — запитав я.
— Поїхали, — сказав Мишко.
Він сів за кермо і запитав у Яни:
— Нудьгувала без нас?
— Дуже, — відповіла та.
З виразу її обличчя я зрозумів, що вона говорила правду.
Розділ 34
«Гірською доріжкою»
Сонне Курортне Місто залишилося позаду. Дорога стрімко піднімалася вгору, і кам’яні будівлі тонули у повній величезних зірок імлі.
Невеликий поворот — і ми побачили море та малюсіньку гірлянду вогнів кемпінгу, у якому провели останні кілька днів.
— Заїдемо попрощатися з Толею? — запитав Мишко.
— Ага, — відповів я.
— За триста кілометрів звідси є містечко, — мовив Мишко, — у мене там живе знайомий.
— І що з того? — запитав я.
— Дуже добрий знайомий, — продовжував Мишко. — Відпочинемо у нього кілька днів. Зробимо документи. А потім поїдемо далі.
— Добре, — погодився я.
Вузька гірська дорога почала розгалужуватися. Спершу вона звивалася двома, а потім трьома змійками. Невдовзі перед нами спалахнули вогні бензозаправки і невеликого кафе поруч із нею.
— Нікому не треба зупинитися? — запитав Мишко.
— Якщо можна, — сказала Яна.
— Заправлятися треба? — поцікавився я.
Мишко глянув на приладову дошку і заперечно похитав головою:
— Твої друзі — савівці — заповнили, як-то кажуть, по вінця.
Яна пішла до кафе. Звернулася із запитанням до офіціантки за стійкою, і та кивнула їй убік дальніх дверей.
— Може, перекусимо, — запропонував Мишко.
— Можна, — сказав я, але не зрушив із місця.
— Принести?
— Якщо не важко.
Мишко вийшов з машини, і я залишився сам.
— Трохи гарної музики, — сказав я сам собі та крутнув ручку приймача. — І запаху вишуканих сигарет.
Дістав сигаретку, витяг запальничку, кілька разів повернув коліщатко. Але виявилося, що бензин закінчився.
Я натиснув кнопку запальнички на панелі.
Натиск призвів у рух бомбу, закладену під машиною.
Я не чув вибуху. Мабуть, мене оглушило ще до того, як я міг почути його. Але я бачив, як розлітається на уламки багажник, як піниться фарба, а з тріщини виривається стовп вогню, всередині якого кружляють, майже миттєво згораючи, наші гроші.
Я ще встиг подумати: «Яка лажа», — і відразу провалився в порожнечу.
Наша машина була єдиною на стоянці біля кафе. Але спалах вогню під час її вибуху освітив далекі вершини гір.
Розділ 35
«Без свідомості»
Мене окутав морок, холодний і непривітний. Втративши відчуття тіла і часу, я перебував у стані невагомості, і мені не було страшно. Я нічого не відчував, просто занурювався в темряву.
Я не вмер. І вже це було добре.
Але до того, як я зрозумів, що живий, довго відчував присмак смерті на своїх губах…
Розділ 36
«Альпійські злидарі»
Нарешті я прийшов до тями.
Я лежав із заплющеними очима, але відчував, як хтось торкається кінчиком мокрого рушника до мого обличчя. Я уявив лікарняну палату, в яку мене привіз Мишко, і сестричку, яка схилилася наді мною.
Раптом вона зняла з мене ковдру і рушником торкнулася моїх грудей. Я відчув, що ніяковію перед незнайомою мені особою, тому пробубнів:
— Невже мої справи настільки кепські, сестро?
Рука смикнулася, і я розплющив очі.
На стільці поруч зі мною сиділа Яна.
Я лежав на ліжку в невеликій кімнаті з вилинялим килимом на стіні і вікном, що виходило в оточений невисоким парканом дворик.
— Привіт, — сказав я Яні. — Як мої справи?
— Наче непогано, — відповіла вона. — А ви самі як почуваєтеся?