Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
Тітка Лисичка належала до таких самих неодмінних атрибутів Світлоярська, як дядько Зновобрать, Обеліск або дід Утюжок. Агрономом вона була скільки й пам’ятав Гриша, тільки відрізнялася від усіх інших славетних жителів Карпового Яру тим, що невпинно досконалилася і зростала в своїй спеціальності, відповідно до чого змінювалися і її звання. Спершу тітка Лисичка була просто рільником, тоді агротехніком, агрономом, старшим агрономом, а в Світлоярську вже мала звання і посаду головного агронома, бо тепер у колгоспі були ще окремо агрономи по зернових, по технічних і по кормових культурах, агроном-городник і агроном-садовод, ціла агрономічна академія з високовчених молодих спеціалістів, яким легко давала раду тітка Лисичка з своїми освітами заочними, несистематичними, уривковими, але зате з практикою неймовірною, а з характером ще неймовірнішим.
У полі тітка Лисичка, здається, днювала й ночувала, не міг у цьому зрівнятися з нею навіть Безкоровайний. Мала незбагненну властивість опинятися саме там, де ніхто її не ждав, і ловити тракториста саме тоді, коли він зробив бодай один огріх.
— Переорюй!
— Та на всю ж загінку — один! — благав тракторист.
— А як я тобі з цього огріху хліб начислю — дуже ти наїсишся? Переорюй!
Гриша сіяв кукурудзу. Не догледів, що трохи скривлює рядки в кінці загінки, прискочила на «Москвичі» тітка Лисичка, витягла хлопця з кабінки трактора, закричала:
— В тебе мати є?
— А що?
— А те — не стану, як ото ви всі «мать-перемать», бо то святе слово. Не поважаєте слова, то майте ж хоч совість перед тими, хто вас народив.
— Та що ж я зробив, тітко Лисичко?
— Як трактор ведеш?
— Нормально.
— Ото нормально? Поглянь на рядки. Як бик побризкав.
— Та чи воно неоднаково? Кукурудзі однаково ж — кривий рядок чи рівний.
— А тобі?
— І мені.
— А полю?
— Та чи я знаю?
— То знай же, дурню, що в поля своя краса і псувати її — однаково, що дівочу красу топтати. І я тобі не дозволю!
— Хіба ж я навмисне? Так получилось.
— Ось і в мене получиться, коли я тобі табель не підпишу. На кривих рядках криве й виросте. Полоти його як, обробляти як? А дивитися як? Пересівай заново!
— А зерно, тітко Лисичко?
— Зерно за твій рахунок.
Посіви в колгоспі «Дніпро» вражали навіть призвичаєних до краси землі людей своєю вишуканою, просто артистичною точністю і рівністю. Поля нарізані були такими рівними прямокутниками, що на цих можна було вивчати геометрію Евкліда. Пари були без жодної бур’янини, і коли дивишся на них, то враження складається таке, ніби тітка Лисичка розім’яла в пучках кожну грудочку і тепер земля лежала пухка, сита, розкішна. Такої краси на планеті ніде більше не знайдеш.
Можна б понаписувати цілі томи про красу світлоярівських полів, а тоді, переконавшись у цілковитій марності прозаїчних зусиль, навести слова поета: «Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…» І ось вам — світлоярівські ниви, і всемогутня тітка Лисичка над ними із своїми диво-руками, ніби новітні Деметра й Церера.
А зовні жінка — ніколи не подумаєш, що з таким характером. Невисока, з гарними, ясними очима, доброта на обличчі, в усій постаті, голос м’який, ненастирливий. Зате ж і твердості в тому голосі, коли треба, — на тисячі чоловіків!
І ось перед такою жінкою Гриша наважився сказати непохвальне слово про горох:
— Хто його тільки вигадав сіяти?
— Вже ж не такий дурень, як ти! — в своєму стилі відповіла тітка Лисичка.
Але й Гришу не так легко було збити, бо за два дні він пройшов у свого помічника цілу академію горохвяного скептицизму.
— Його ж і свині не їдять! — вигукнув Левенець.
— Свині не їдять, то з’їдять люди, вони розумніші, — спокійно мовила тітка Лисичка. — Тебе ж у школі і в училищі вчили чи ні? Чув ти про бобові культури? Та оцей горох мені на десять років зарядку землі азотом зробить! Я тут пшеницю матиму, як ліс! А ти — «свині»! Косив би краще, а не розбазікував!
— Коситимеш, як воно то гнеться, то ламається. Риємося в землі, як кроти.
— Зате береш при самій землі — молодець.
— А Самусь як он на своїм полі косить? Стриже тільки.
— На Самуся не дивись. Хай він буде Самусем, а ти рости Левенцем.
Педан був помічником і в Самуся: «Заробітки там були — страшно згадувати. Гребли гроші лопатами. Але Самусь не терпить балакучих. Роби мовчки і — все в нього правильно. А ти — нічичирк».
— Де ж там правильно? — здивувався Гриша. — Всі знають, як воно в Самуся…