Червона Офелія

— Ото ж бо! — проказав Казиміренко, йдучи за Марком, позаду. — А мені ще заздрять, мовляв, випросив собі у Петлюри тепленьке місце — тиш та гладь, Божа благодать! То тільки на перший погляд так видається, що у Тарноруді рай. А раптом що — ми перші потрапляємо під роздачу.

Швед оглянувся, аби відповісти поручнику, ледве не зіткнувшись з ним лобами. Його погляд раптом упав на освітлене вікно будівлі напроти, що слугувала казармою для прикордонників. На якусь мить Маркові здалося, що в просвіті розсунутих фіранок майнуло знайоме обличчя кам’янецького мецената, Євгена Остапенка. Постать майнула у вікні, рука зсунула до купи фіранки, і в ту ж мить світло у вікні погасло.

— Перепрошую, пане поручнику… То у вас Євген Остапенко гостює? — поцікавився Швед у Казиміренка.

— Хто? — перепитав поручник. — Євген Остапенко? А хто то такий?

— Я тільки що бачив цього пана у вікні.

— У тому вікні, що напроти? — перепитав Казиміренко. — Там нікого не може бути. То мій кабінет, ключі від якого у мене… ось!

Казиміренко розтиснув долоню, у якій і справді була в’язанка ключів.

— І все ж, тільки що у тому вікні згасло світло, там був якийсь чоловік… — Марко здивовано подивився на поручника. — Я переконаний, що то був Євген Остапенко.

— Та хто він такий, твій Євген Остапенко, чорти б його побрали? У нас такого немає…

— Він — меценат, з Кам’янця-Подільського, підтримує театр Крамовського… Наскільки мені відомо, мав прибути тільки завтра до Волочиська на спектакль… — проказав Марко.

— Неймовірно, пане Шведе! — вигукнув Казиміренко. — Вочевидь, тобі щось привиділось! Як може стороння людина знаходитися у замкнутому на ключ кабінеті начальника прикордонної застави без його відома? Та ще й людина, яка ніякого стосунку до прикордонної застави не має? Не через димар же він туди спустився…

— Але я бачив на власні очі! — повторив Марко. — Не привиділося ж мені!

— Ну, добре! — поручник Казиміренко підкинув на долоні в’язанку ключів. — Ходімо пересвідчимося!

— У розташуванні є сторонні? — звернувся поручник до чатового на дверях прикордонника, як тільки вони з Марком увійшли до казарми.

— Немає, пане поручнику! — відповів той. — Жодного стороннього у розташуванні не має.

— А мій кабінет? — поцікавився Василь Казиміренко. — У кабінет хтось заходив?

— Ніяк ні, пане поручнику! Відтоді, як ви покинули і зачинили кабінет, туди ніхто не входив. Ключі ж тільки у вас…

— Ну? — Казиміренко повернувся до Марка і запитально глянув на нього. — Тобі, вочевидь, щось привиділось, друже. Ну, але для повної впевненості…

Поручник попрямував до дверей свого кабінету, вклав у замкову шпарину ключ і відімкнув двері.

За ними панувала цілковита темрява.

— Гремалюк, дай-но мені світла сюди… — гукнув Казиміренко до чергового. — Чуєш?

Вартовий кинувся до свого командира з великим залізничним ліхтарем у руках. Освітив приміщення кабінету… Нікого.