Жарт

Коли я сповістив татові, що більше не повернусь у Брно, він страшенно розгнівався. Не міг погодитися з тим, що я нівечу своє життя через нього. Тоді я сказав, що покинув училище, бо погано навчався. Урешті він повірив мені й ще дужче розлютився. Але мені все це було анідесь. Зрештою, й повернувся я не задля того, щоб вештатися без діла. Я знову став першою скрипкою в нашому оркестрі. Потім здобув місце вчителя зі скрипкової гри в місцевій музичній школі. Отак присвятив я себе тому, що любив.

Треба згадати і про Власту. Мешкала вона в сусідньому селі, що, як і моє село, стало вже передмістям, танцювала в нашому ансамблі. Познайомився я з нею ще тоді, як навчався у Брно, і, повернувшись, мав задоволення майже щодня бачити її. Справжнє кохання розквітло трохи згодом — якось під час репетицій вона так невдало підстрибнула, що поламала ногу. Я ніс її руках до амбулаторії, де викликали швидку допомогу, і відчував, яке легеньке, тендітне, кволе її тіло. Аж із подивом усвідомив, що зріст у мене метр дев’яносто, а вага сто кілограмів, що я можу дуби валити, а вона така слабенька…

То було немов осяяння. У цій маленькій покаліченій дівчинці я раптом розпізнав інший, набагато відоміший персонаж. Як це не помітив я цього раніше? Власта була вбога наймичка, про яку складено стільки народних пісень! Бідолашка, в якої немає нічого, крім честі, сердега, яку всі принижують, бідне дівча у поношених лахах, убога наймичка-сирота.

Усе воно, звісно, було не зовсім так. Вона мала батьків, ще й не бідних. Та були вони завзяті хлібороби, то нова доба добряче брала їх у лещата. Нерідко Власта приходила на репетиції у сльозах. На них наклали чималеньке зобов’язання з хлібоздачі. Її батька оголосили куркулем. Забрали в нього трактор і весь реманент, нахвалялися, що заарештують. Я жалів її. Хотів піклуватися про неї, вбогу наймичку.