Полтава

Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині.

По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою, гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський, полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України, а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя.

Поділ дуже й дуже нерівний.

Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці. Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на Подніпров'ю.

Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців тягнув соки з рідної землі.

Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег.

І гетьман, і його люди, до останнього чури в обозі, сиділи, мов на розжареному вугіллю.

До того біля гетьмана було лиш трохи старшинських жінок і дітей, бо решта не вспіла прибути на час до Батурина і переїхати з чоловіками за Десну. Навіть гетьманова сестра осталася в Полтаві, а Орликова дружина з синами і жінки гетьманових довіренників Бистрицького і Цурки теж залишилися по другому боці.

Доля їх була дуже непевна.

Всякий знав, що й цар, і Меншиков не зжахнуться ніяких, навіть найпідліших способів, щоб посіяти страх по Україні, а до таких способів в першу чергу належатиме знущання й кари над родинами тих, що пішли з гетьманом-зрадником, хоч вони, може, в нічому й не винні, бо про ніщо, може. й не знали.

На непевну долю осталися чималі маєтки мазепинців, які вони так запопадливо довгими літами збирали, наслідуючи свойого рейментаря-гетьмана.

Що тепер з тими маєтками станеться? Будинки підуть з димами, а добро розграблять свої й чужі: товпа, все і всюди до грабіжі охотна, і Меншиков, котрий, як крук, всяку цінну річ несе до свойого гнізда.

Не тільки гетьман і його старшини, але й козаки тривожилися тим невідомим; що тепер збувається по другому боці Десни, і хіба ті, що нічого до втрачення не мали, ходили по таборі безжурно... Голого не обідреш.