Боцман з «Тумана» [Боцман с «Тумана» - uk]

Через декілька днів я зустрів старшого лейтенанта Медведєва.

Я йшов головною вулицею нашої північночорноморської бази — по гранітному проспекту, що вів до моста біля стадіону, звідки відкривається море, сталеві містки і легкі вимпели кораблів.

Старший лейтенант вийшов з дерев’яного двоповерхового будинку верхньої лінії, як завжди, прямий, неквапливий, насунувши на брови свого старого, старанно відпрасованого кашкета з емблемою, позеленілою від морської води. Він був не сам. Він обережно вів тоненького, блідого хлопчика в новому червонофлотському бушлатику, у безкозирці, насунутій на очі.

Батько й син ішли вулицею, зайняті якоюсь захоплюючою розмовою. Проходячи повз мене, Медведєв торкнувся козирка своєю широкою смаглявою рукою. І таким же рухом підняв руку маленький Медведєв, хлопчик з не по-дитячому серйозними, сумними очима, врятований з фашистської неволі, де бачив багато дивовижних і жахливих речей.

Вони йшли вулицею тихого полярного містечка підтягнуті і статечні, неначе нічого особливого з ними не трапилося. І мирно світило над ними неяскраве вересневе сонце, і майоріли на вітрі червоні вимпели, і морські хвилі розмірено набігали на скелі. Так само б’ються вони об безлюдний норвезький берег, де в кам’яних глибинах кипіло таємне напружене життя, а тепер лежать купи руїн, пінна вода хлюпочеться на місці знищеного ворожого об’єкта X.

І я знав: ні на секунду не припиняється героїчна робота наших людей. Знову йшли кораблі в океан битися з ворогами Батьківщини. З аеродромів у горах злітали наші літаки, щоб перехопити ворога, який мчав на бомбардування, бійці морської піхоти вмирали серед голих скель, кров’ю здобуваючи вже недалеку велику перемогу.