Невеличка драма
- Автор: Підмогильний Валер'ян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 5-12-002453-Х
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Невеличка драма». Краткое содержание книги:
— Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав… Спасибі, Пелагеє… А як Ірусь? — спитав він раптом. — Здорова? Не плаче?
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.
— Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
— Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини… Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
— Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, — сказав він. — Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
— Ти його бачив? — спитала Марія Миколаївна.
— Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
— А коли вертається?
— Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…
— О дванадцятій годині, — тихо мовила професорова, розмірковуючи. — І це щодня?
— Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
— А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
— Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав — ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…
— Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
— Ірен… — пробурмотів професор. — Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…
— Перестань, — сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк. — А якихось подробиць ти не довідався?
— Як же! — скрикнув професор. — Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув — ти знаєш, пані Сліповська — це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…
— А раніше говіркий був?
— І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
— Тоді це не важить. Ще що?
— Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…
— Які дурниці ти плетеш, — мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
— Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, — мовила вона нарешті. — Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа — не терпить співчуття! Моя душа…
— Звичайно, в неї твоя душа, — погодився професор, — і мій розум.
— Вона все читає, — вела Марія Миколаївна — я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась — і знаєш, що вона читає?
— Що? — злякано спитав професор.
— Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі{37}, видання шосте.
— Невже?
— І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані?
Професор тільки спантеличено дивився.
— Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
— Марусю, — мовив професор благально, — я все розвідав, чудово розвідав.
— Лишається ще трохи, — суворо сказала Марія Миколаївна. — Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
— Марусю! — скрикнув професор.
— Вулиця, будинок і номер помешкання — ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.
— В жодному разі! — скрикнув професор. — Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
— Але так, щоб він же не побачив — іди за квартал, ти добре бачиш.
— О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона{38}… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!