Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
І він так уперіщив його, що осел аж заверещав.
— Тепер поїхали, коли заспівав, — мовив Уленшпігель.
Та ослик і не ворухнувся, наче стовп на межі, і, здавалося, намірився з’їсти всі будяки при дорозі, а їх тут не бракувало.
Побачивши це, Уленшпігель зліз, нарізав жменю будяків, потім знову сів на осла і, тримаючи їх перед самим його носом, примусив його бігти за цією принадою аж у володіння ландграфа Гессенського.
— Отож-то, шановний ослику, — сказав Уленшпігель дорогою, — ти біжиш за нікчемною принадою, за жмутком жалюгідних будяків, і залишаєш позад себе ціле поле квітів. Отак і люди: ті женуться за квітами слави, що їх фортуна держить у них перед носом, ті за квітами зиску, а ще інші — за квітами кохання. А в кінці шляху вони помічають, як і ти, що гналися за дурницею, залишивши позад себе дещо вартніше: здоров’я, працю, спокій, родинний добробут.
Так розмовляючи зі своїм осликом, Уленшпігель опинився перед ландграфським палацом.
Два капітани-аркебузьєри грали на ганку палацу в кості.
Один із них, рудий велетень, помітивши Уленшпігеля, що скромно сидів на своєму Єфові і шанобливо спостерігав гру, гиркнув на нього:
— Чого тобі треба, голодна прочанська пико?
— Я й справді дуже голодний, — відповів Уленшпігель, — і прочанин не зі своєї волі.
— Якщо ти голодний, — відповів капітан, — то нагодуй свою шию мотузкою, що он гойдається на шибениці, чекаючи на волоцюг.
— Мостивий пане капітан, — відповів Уленшпігель, — якби ви дали мені оту гарну золоту стрічку з вашого капелюха, то я одразу повиснув би, вчепившися зубами в жирну шинку, що висить он там у ковбасника.
— А звідки тебе принесло? — запитав капітан.
— З Фландрії, — відповів Уленшпігель.
— Чого ж ти хочеш?
— Показати його світлості вельможному ландграфові одну картину мого малювання.
— Якщо ти маляр, та ще й із Фландрії, — мовив капітан, — то заходь, я тебе відведу до нашого пана.
Прийшовши до ландграфа, Уленшпігель вклонився йому разів три, а то й більше.
— О ваша світлість, — сказав він, — пробачте мені мою зухвалість, що я посмів наблизитись до стіп ваших, щоб показати вам картину, для вас намальовану, — я мав честь зобразити на ній Пресвяту Богородицю у всій її славі. Можливо, ця картина сподобається вам, — вів далі він, — тоді я буду високої думки про свою майстерність і плекатиму надію, що зможу колись сісти в чудове, оббите червоним оксамитом крісло, де сидів за свого життя незабутній маляр вашої світлості.
Вельможний пан ландграф, розглянувши картину, визнав її дуже гарною і мовив:
— Ти будеш у нас за маляра, сідай у це крісло. — І радісно поцілував його в обидві щоки. Уленшпігель сів.
— Ти такий обшарпаний, — сказав пан ландграф, розглядаючи його.
Уленшпігель відповів:
— Таки й справді, ваша вельможність. Єф, тобто мій осел, закусив хоч будяками, а я, бідолаха, вже три дні перебуваю у великій скруті і живлюся димом надії.
— Зараз ти повечеряєш добрячим м’ясцем, — сказав ландграф. — А де ж твій осел?
Уленшпігель відповів:
— Я залишив його на майдані перед палацом вашої великодушності. Я був би вельми щасливий, коли б Єф мав на ніч притулок, підстилку й пашу.
І вельможний пан ландграф негайно наказав своєму пажеві доглянути Уленшпігелевого віслюка, як його власного.
Незабаром надійшла й вечеря, багата, як святковий бенкет. М’ясо парувало, вино річкою лилося в їхні горлянки. Уленшпігель і ландграф стали червоні, як буряки. Уленшпігель розвеселився, а ландграф про щось думав.