День сардини

Я бігцем кинувся коридором,— боявся, що передумаю. Коли прибіг, один з наших, Родні Карстерс, стояв на плечах у Бевзя і викручував останню лампочку. Темно було, хоч в око стрель. Я звелів Мишеняті Хоулу ще з двома шмаркачами стати на запасному виході, а решту розставив по обидва боки коридора.

В голові у мене ніби гримотіли тамтами, й мені здавалося, що хтось от-от спитає, звідки такий гуркіт. Лише на розі блимало світло, а потім спалахнули люстри в залі — почалася перерва. Внизу під дверима була щілина, але дуже вузька. Ми чули лемент малюків, які хором вимагали морозива,— це запустили рекламний ролик.

— Зараз вибіжать,— прошепотів Бевзь.

— Замри! — Цитькнув я на нього.— Всі на місцях?

Носача з Коротуном уже не було. Вони вислизнули в двері, як тільки в залі знову погасло світло. Пробігаючи повз нас, обидва хихотіли, аж заходились. Потім з’явилася ватага Келлі. Ми вмить одрізали їм шлях до відступу. Я чув, як хтось гукнув: «Якого біса немає світла?»

І тут ми взялися за них. Лупцювали хто куди і гиготіли; луна котилася довжелезним коридором, і звук усе наростав, наче в підсилювачі. Я почав битися без усякої охоти. Та раптом хтось садонув мене в підборіддя чимось твердим, мабуть, кастетом, і це піддало мені жару. Скоро я вже не відставав од інших.

У темряві не видно, з ким б’єшся. Хтось тягне тебе за піджак або сорочку чи затоплює тобі п’ятірнею в пику, а ти намагаєшся навпомацки вхопити його за поперек. Один з молодших хлопчаків заплакав. Носач гукнув:

— Ти тут, Артуре?

Я обізвався. Та раптом вони прорвалися до запасного виходу. Двері розчинились із таким гуркотом, що глядачі, певно, посхоплювалися з місць.

Носач скомандував:

— За мною!

Ми помчали коридором, і в мене майнула думка, що перемога вже аж надто легка. Всі збилися під дверима, мов отара овець над проваллям. Затримка виникла через хлопчиська, котрий жалібно рюмсав,— одного з тих, що я їх поставив на запасному виході.

Він сидів у кутку, затуливши обличчя руками. По пальцях юшила кров. Носач став біля нього на коліна і запитав, що з ним. Малий усе плакав, не віднімаючи рук від обличчя. Тоді Коротун побіг на вулицю.

— Щось надто вже тихо,— сказав він.— Не подобається мені це.

— Так, перемога надто легка,— погодився Носач.— Та їх було всього-на-всього кілька.

— І Келлі з ними не було,— докинув Коротун.

— Вони, мабуть, второпали, що буде їм кепсько, отож і повтікали через парадний хід,— сказав я.— Ми перехопили лише трьох-чотирьох, а решта втекли.

— Цьому малюкові роз’юшили носа,— сказав Носач.— Треба його відвести з поля бою... Роде, виведи його через зал.

— Ходімо,— сказав Род, і вони подалися в зал. Так було найбезпечніше. Звичайно, їх могли злапати білетери, але це ліпше, ніж братія Келлі.

— Може, і нам шаснути через зал? — запропонував Бевзь.

— Вони цього тільки й ждуть,— відказав Носач.— Та ми їх перехитруємо.

І повів нас у найближчий завулок, виймаючи на ходу ніж.

— Заховай ножа,— сказав я.

Він люто зиркнув на мене.

— Не будь дурнем! У них стільки залізяччя, корабель збудувати можна. А ми вихором налетимо на них, дамо їм доброго чосу — і хто куди.