Одинадцять хвилин

Незабаром після того, як вона це написала, й коли готувалася прожити ще одну ніч Співчутливою Матір’ю або Наївною Дівчиною, двері «Копакабани» відчинилися й увійшов Теренс, працівник компанії з виробництва дисків, один із виняткових клієнтів.

Мілан здавався задоволеним за своїм прилавком: дівчина його не підвела. А Марії в ту мить пригадалися слова, що говорили так багато й водночас не говорили нічого: «Біль, страждання й багато втіхи».

— Я приїхав із Лондона умисне, щоб зустрітися з вами. Я багато думав про вас.

Вона усміхнулася, намагаючись, щоб її усмішка не здалася йому усмішкою підбадьорення. Знову він не став дотримуватися ритуалу, не запросив її ані випити, ані до танцю — лише сів поруч.

— Коли тобі вдається домогтися, аби людина щось відкрила для себе, учитель теж відкриває щось нове для себе.

— Я знаю, про що ви кажете, — відповіла Марія, згадавши про Ральфа Гарта й розсердившись на себе за цей спогад.

Перед нею інший клієнт, вона повинна поставитися до нього з пошаною й зробити все, аби він був задоволений.

— Хочете, щоб ми продовжили?

Тисяча франків. Прихований світ. Патрон, який на неї дивиться. Упевненість, що вона зможе зупинити його, коли захоче. Позначена дата повернення до Бразилії. Інший чоловік, що так і не прийшов.

— Ви поспішаєте? — запитала Марія.

Він сказав, що ні. Чого вона хоче? Хочу випити свій фруктовий коктейль, станцювати свій танець, хочу пошани до своєї професії.

Він вагався кілька хвилин, але це входило в репертуар його театру — приборкувати й підкорятися. Він заплатив за випивку, потанцював, замовив таксі, віддав їй гроші, коли вони їхали через місто, й вони вийшли біля того самого готелю. Увійшли до вестибюля, він привітався з італійським швейцаром так само, як у ту ніч, коли вони познайомилися, й вони піднялися до тих самих апартаментів із видом на річку.