Щоденник Мавки

Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів.

Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою».

Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають.

І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів…

Крислатий дуб, а під ним сидить козак Мамай. Схрестив ноги, тримає в руках кобзу, у зубах люлька, за ним коник вороний пасеться, запряжений, із сідельцем. Здається, що ось-ось підніметься козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із-за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по-дружньому, кличе-манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям.

І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають: