Чорна акула в червоній воді

— Хто? — повторив кореєць втретє і наступив Прохоренкові черевиком на горло.

— Він, — корчачись від болю, прохрипів Прохоренко і очима вказав на застиглого біля стіни, білого як аркуш паперу Петрова.

Це був град ударів, навряд чи їх можна було відрізнити один від одного. Петров помер після першого — «скі-сай йоп-чаги» — удару ребром стопи в шию. Але не міг упасти. Лише повільно осідав униз. Кожен удар зупиняв його на мить, і коли він все ж опинився на підлозі, на стіні темніла кривава пляма, що обрисами нагадувала тіло. А саме тіло, здавалось, побувало в авіакатастрофі.

Воно впало лише тоді, коли кореєць повернувся, щоб метнути ніж. До цього часу він «працював» лише ногами, і ніж залишався у нього в руці. Прохоренко, звиваючись, намагався дотягтися до пістолета, і ніж пришпилив його руку до підлоги.

Кореєць опустився на коліна. Жінка, ще кілька годин тому жива і прекрасна, була мертвою. Губи припухли, на обличчі застигло здивування. Кореєць заплакав.

Заскрипіли двері, і на порозі з’явився старшина Борщ. Остовпівши, він вирячився на криваву картину. Його тремтячі руки намагалися намацати кобуру. Кореєць крикнув на нього, і Борщ упав на коліна, прикривши голову руками. Він лежав, уткнувшись обличчям у підлогу, і чекав смерті. Але смерть примушувала себе довго чекати.

Борщ обережно підвів обличчя. Кореєць, наче кам’яний ідол, нерухомо сидів біля тіла. Намагаючись не підіймати голови, як величезна черепаха, Борщ почав виповзати з жахливої квартири. На сходовій клітці він підвівся на ноги і побіг униз. Ніхто не переслідував його. Він добіг до телефонної будки і набрав «02». Викликав наряд, не маючи сил від пережитого жаху, опустився на підлогу будки.