Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
День гніву - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

День гніву

Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:

Роман «День гніву» блискучого, хоч і вельми контроверсійного, українського письменника-еміґранта Юрія Косача (1908—1990), племінника Лесі Українки, — вочевидь, найталановитіше белетристичне відображення бурхливої епохи Хмельниччини в українській літературі. Написаний у Німеччині протягом 1947—1948 pp. і практично невідомий сучасному українському читачеві, цей високомайстерний роман змальовує яскраву картину вибуху всенародного повстання під проводом гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького 1648 року. Як пише у післямові до цього видання Марко Роберт Стех, відображення Косачем «козацько-української революції» XVII ст. надзвичайно модерне і на диво співзвучне з нашим часом, оскільки віддзеркалює численні паралелі з українською Революцією Гідності XXI ст.
1 ... 53 54 55 56 57 58 59 60 61 ... 217
Перейти на страницу:

Гілля вільх, кленів широколистих, прозоролистих, хиталось над возами, трощили вози ліщину, нага, бо обдерта колесами від лика, стелилась за возами, їхали навпростець, в ліс, далі, тільки б далі, гілля дряпало ранених по обличчях, ліс, там перечекати б, передихнути, ліс — Крута Балка.

— Води… Правда, що його милість Володислав преставився?..

Ротмістр Цецішевський пробував підвести голову. Запечені, посічені уста.

Брат Домінік кивнув головою.

— Безкоролів’я в такий час! Боже мій, змилуйся над отчизною… Боже мій…

І враз з передніх валок крик, іржання коней, за принишклою усміхненою зеленявою, за синьотінню чагарнику.

— Вашмості, що там?..

— Гей, хто в Бога вірує!..

— Засідка, засідка!..

— Не дайтесь, панове, не дайтесь!..

— Козаки, козаки!..

— Єзус Марія…

То рубалось чоло табору, козаки, напавши знічев’я, сікли, розтинаючи разом і тонкі гнучкі гілки терену, що пнявся між дубами, разом з раменом відсікали, чортівським наскоком, здибивши коні, вилискуючи білими зубами; самі хорошуни, Перебийносові кінники.

— Бий їх! Бий їх, панське ребесо!..

Нагинались над возами.

— Ізрядніше, Полуяне, ізрядніше наступай!..

Пашіли роз’юшені, веселі.

— Вовгуро, Недайкашо, Лисенко!.. Сюди, хлоп’ята!

Звалювалися через золотіючу листву, з рудими промінчиками, що дерлись крізь листву, як гори, звалювались, бризкала кров, а вози збивались, а гусари зіскакували з коней, припадали до трави, до моху, закривались руками — «пардон, мості молойці, пардон», інші, як ведмеді, плутались в чагарнику, у важкій панцерній зброї, в лискучих латах, і падали, як звалені дуби, й криця, й залізо лат скреготіли — вже нікому не потрібний мотлох, а з узлісся біг котрийсь без шишака, в бік куряви, де гетьманські коні, ридвани…

— Вашмості, драгуни, скурчибики передались, вся Русь передалась! Це Зарудний видав, сам їх привів, ротмістр Богданович-Зарудний, пся кров… Зміїв, от кого годували ми… — і кинув шапкою об землю й упав, зашльохав, закачався, а брат стискав уста, стояв на возі, і все довкруги зеленіло, як прірва, глибезна, порожня.

— Люди, та ж ранених не кидайте, люди, та хто в Бога вірує, Мати Божа, всі святі!..

Молоденький Тарло тільки тепер збагнув, зовсім ясно збагнув, чому цей тремт рудого проміння, шум вільх дрібними, найдрібнішими листочками й лязк, найсухіший лязк в гущавині.

— У вовчих ямах гусарія ламає коням ноги, обійшли Перебийносові…

— Ззаду зайшли…

— Зрадив Зарудний!..

— Тьфу, розбійники, а загибель, а загибель…

— А-а-а!..

І Тарло схопив брата Домініка за руку і скиглив, як щеня, й сльози плили по темному обличчі й патьоками, брудними патьоками плили.

— Брате, братоньку, тільки не треба… Тільки не йдіть… Не покидайте…

І брат Домінік тоді, справді стьобнений тим плачем, тим хлоп’ячим скимлінням, схопив віжки (погонич давно зіскочив убік), вирвавши воза з натовпу застряглих возів, просто через утікаючих людей, через стовбури звалених дерев, через м’які кадовби побитих, гнав коней вбік, у поле, краще в поле, ніж тут, тільки не тут…

…Хай буде воля Божа, воля Божа…

Але й у полі, ще страшнішому полі, свистіла, виблискувала криця…

* * *

Корсак спритомнів від болю. Від середини черепа, через усе чоло, аж до перенісся стугонів біль, довбання тупим настирливим долотом. Пекло й у грудях. Сонце стояло так просто над ним, так високо, бляхи на грудях і кольчуга розжарились і пекли руку, коли до них доторкнувся. Зволожив уста. Відчув, що босий, глянув — на ногах не було чобіт. І праворуч від нього, притулений лицем до землі, склисто глядів на нього Тарло — він був мертвий. А віз, перекинувшись, так і стояв руба на двох колесах, з воза вивалилась солома й ротмістр Цецішевський без руху, з ногами на драбинах, головою зовсім вниз, від крові все лице стало чорне, гидке, непізнавальне. Кругом люди й люди, покотом, побиті, нерухомі, коні з видутими брюхами, з жовтими зубами наверх. По полю ходили якісь люди одинцем, гуртом — повзли, як чакалки[247], один із мішком на плечах вже уходив, другий ходив між трупами й ногою відкидав полу, ногою ставав на панцер і віддирав, у кого був, позлотистий ринґраф, золотий ланцюжок із шиї, а сам мимрив тягуче — дивно приспівував під носом — татарин. А два зчепились недалеко від Корсака, двоє в шарлатних штанях з золотом і в драгунських колетах: «Та, Гансе, я ж тобі кажу…» — «А я тобі кажу, це ж не так…» — і що не так, не чув. Німці, подумав Корсак, мародери, пішли, третій сів біля товстого пана в густо золотом пошиваному кунтуші й спокійно перекидав мертвяка — оце кабан, оце так кабан — і витрушувавши кишені. А сам, як павук, з тонкими і довгими вусами, з викаряченими очима, старий пошрамлений мародер, розбійник.

вернуться

247

Чакалка (чекалка) — шакал звичайний, вид родини псових.

1 ... 53 54 55 56 57 58 59 60 61 ... 217
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)