Матінка Макрина

Нас би більше тієї весни тисяча вісімсот сорок другого року померло, якби не царський генерал Маґдєньков, що командував у Полоцьку цілим корпусом, — дійшло до того, що уніатські священики нас катували, а царські генерали рятували від вірної смерті! Цей Маґдєньков був чоловіком стареньким, добрим, а за дружину мав польку — ще кращу; це вона дізналася від пань з товариства, що начебто в монастирі велику кривду проти нас чинять, що це й не монастир, а справжнісінька каторга — і чоловікові до ніг упала, щоб він нас від мучеництва врятував. Тож сідає Маґдєньков у карету, поруч дружину-польку садовить на м’які китайкові подушки й гайда до монастиря. Приїхав він одразу ж перед сьомим батоженням, заставши Вєрьовкіна з вироком Семашка в одній руці й батогом — у другій. Генеральша від слабості знепритомніла, а генерал вискочив з карети з криком: Ти піп чи ти кат? Ти що робиш, чому мучиш безневинних? Той щось бовкнув, мовляв, виконує наказ архієрея, але Маґдєньков вирок у мучителя видер і як не гукне на нього — хоч варто визнати, що був він маленький, сивий, старий і скрючений, і аж дивно, що з такого благенького тільця такий гучний голос виходив: Ех, ти, підлабузнику, як виконаєш наказ цього перекинчика, то я тебе накажу повісити! Імператор не знає, яких ви кривд тут допускаєте, але це пусте; йому донесуть, що я тебе повісив, то він підніме брову і скаже: «Оце розгнівався, мабуть, дідуган», а ти як висів, так і висітимеш. І наказав нас відвести до в’язниці, залишивши на харчі сто рублів, бо з першого погляду помітив з худорлявості нашої, яка просвічувала з-під лахміття, що ми точно голодуємо. Однак гроші Маґдєнькова Вєрьовкін сховав у кишеню і тільки одного разу купив за них черствого хліба і трохи солі, а решту собі, певно, доклав до власних рубликів, так високо свою працю оцінивши.

Ледве дійшли новини про те до вух Семашка, він аж увесь скипів; приїхав стрілою, розлючений, і найпаскуднішими словами Маґдєнькова ображав — хоч я дала би голову й обидві руки на відруб, що в його присутності таким пихатим він би не був; врешті-решт він каже: Старий дурень генерал! Під його опіку перейшли, теж мені ідея! І буде він мені тут розповідати, що Найясніший Пан не знає, що з вами діється! Як це не знає, якщо імператор мені в руки власного листа передав, дозволяючи все, — треба буде, я кожну з вас вішатиму до сто разів на день — на сніданок, обід і вечерю, і щомиті між однією стравою і другою. Ви до церкви підете, бо вона вже цілком облаштована, і я накажу вам співати гімни на її урочистому відкритті. А я йому на те: Не сто, а тисячі разів нас вішати — це краще за пекельні муки. З тілом роби, що хочеш, але ввійти до церкви ти нас не примусиш, хоч усіх нас перевішай.