Розбійник
- Автор: Вальзер Роберт Отто
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-66-6
- Переводчик: Алексей Потапович Логвиненко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Розбійник». Краткое содержание книги:
Яка вона стала гарна, коли ці слова промовила! Насправді розбійник щодо Ванди почувався, мов батько, а щодо Едіт — мов хлопчик. Але дівчата про це не знали. Едіт подала руку Ванді, а та проказала:
— Вона мені не до вподоби.
Щоправда, проказала вона це анітрохи не різко, а лиш награно закопиливши губки. «Вони не лихі одна на одну», — подумав слухач. Ви ж бо уже здогадалися, хто був цей слухач, — той, що стояв за портьєрою. Пригадую, я про це вже писав.
Щодня, ідучи до Едіт, він чув, як дорогою люди із вельми заклопотаним виглядом рішуче казали: «Він робить її нещасною». Либонь, оте шепотіння дійшло й до її вух. Вона зробилася дуже, дуже замислена. А якось застигла з обличчям, білим як сніг. Може, саме подумала, що має колись померти, хоч нині, така рожева й щаслива, ще ходить попідруки із ним, посередністю. Сьогодні в розбійника геть блідий вигляд — через цю писанину, ви ж бо собі уявляєте, скільки зусиль докладає він, добросовісно мені помагаючи в роботі над оцією книжкою. До кавалера Едіт, атож, до тієї ж таки посередности — загалом він, до речі, справляє враження чоловіка доволі кремезного, — розбійник звернувся одного дня зі словами, в яких повідомив, що допомагає одному автору писати роман; сам роман невеликий, мовляв, але змістом багатий і весь густо просяклий, просто буяє культурою, а присвячений він переважно Едіт, яка й виступає у ньому головною фігурою. Сказавши про це, розбійник всміхнувся, а приятель тої Едіт аж затремтів, тамуючи лють, і через силу промовив:
— Погань.
— Як казати по суті, — заперечив розбійник, — то всі ми, хто пише романи й новели, у певному сенсі — погань, бо, коли натискаємо на гачок нашої зброї, я хочу сказати, беремо на мушку свої вельми поважані прототипи, — усі ми вдаємося до шанобливої нешанобливости, до несміливої смілости, до безстрашного страху, до стражденних веселощів і веселих страждань. Такі уже звичаї в літературі. Ви, мій поштивий добродію, з поетичним мистецтвом, як здається мені, не дружите, а то добре подумали б, перше ніж кинути оте чудернацьке слівце. Але я, слово чести, за це на вас не ображаюся і шкодую, що вжив тут трохи сильні слівця «слово чести», які можуть видатись не зовсім доречними й вам, і самому мені. Я бачу, ви ось курите люльку.
— А чом би мені й не курити?!
— Про куріння й про люльку в романі також, певна річ, буде згадано.
— Я не знаходжу слова, щоб ним означити всю вашу жорстокість!
І вони розійшлися, й кожен вибрав свій шлях. Він, либонь, розповів — ну звичайно! — Едіт, що розбійник допомагає одному письменнику писати якусь історію, і Едіт, либонь, спробувала приховати свій переляк під личиною удаваної байдужости. Але приятель розгадав її переляк. У своїй посередності він не знайшов і кількох путніх слів, щоб утішити дівчину. А вона була дуже стривожена й тихенько пробурмотіла собі під ніс:
— Хто б міг подумати, що воно так обернеться… — І в очах її зблиснула немовби солодка, гаряча сльозинка обурення. Дівчина думала: «Я прогнала його, й він пішов до якогось відомого автора, все йому розповів, і тепер вони вдвох, у спілці й супрязі, щось виплітають і пишуть про мене, а я захиститись не годна, й за мене ніхто не заступиться. Я мушу миритися з писаниною-вигадкою цього скупердяги, який жодного разу не розкрив гамана й не розщедрився навіть на сотню франків. А найжахливіше в усій цій історії — те, що він мене любить, а грабує, мов той розбійник, просто з прихильности й відданости, а цілий світ знає ж бо, що сама я такого повік не допустила б. Господи на небесах, дай мені сили помститися».