![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Речі на ліжко класти не можна, — відповідає моанською мовою хлопець, — за це карають… Сидіти на ліжку теж…
— А сам чого розлігся? — питає з ліжка Вогнедан, якому аж ноги підігнулися від перенесеної напруги.
— Я хворий і маю дозвіл… — відповідає хлопець.
— Я — Вогнедан Пард, — рекомендується княжич, — з Чорногори…
— О, — нарешті зацікавився хлопчина, — ті самі Парди? Це не ваша мати — пані Конвалія, намісниця Данаділу?
— Моя, — зітхає Вогнедан, — а ти як звешся?
— Люс Радко, — говорить хлопчина, — я з Данаділу… Родом взагалі-то з Квітану, але там у нас нікого не залишилось…
— А по-людськи ти говорити вмієш, квітанцю? — питає Вогнедан, якому набридло говорити з хлопцем ріжними мовами.
— Говіркою тут розмовляти не можна, — моанською ж таки відповідає Люс, — за це карають.
— А друге ім’я у тебе є?
— За це теж карають… Тут всі звуться мейдистськими іменами.
— А що таке — зеленуха? — питає Вогнедан знов говіркою.
— Я — зеленуха, — мовить Радко, — ви, мабуть, теж… Не схоже, аби ви опинилися тут по власній волі… Або по волі батьків…
— Примусовий набір, — зрозумів Вогнедан, — у вас тут всі — зеленухи?
— З вами буде знову п’ятеро, — мовить Люс стиха, — Чес Луговий, хлопець з Радина, помер навесні…
— Захворів?
— Затужив, — коротко відповідає Люс, — повісився…
Вогнедан мовчить… Тоді питає знову:
— А решта п’ятеро?
— Зелепуцьки, — відповідає Радко, — у них батьки — дженджики… Їх на вакації відпускають аж на два місяці. Оце тільки-но усі поз’їжджалися. А ми тут — на дванадцять літ… Без відпусток і побачень.
— Пане Радко, — не витримує Вогнедан, — та говори ти, врешті, по-нашому… Не набридло ще оце квакання?
— Ви занадто необережні, княжичу, — сухо мовить Люс, — я ось доповім черговому старшині про те, що ви розмовляли говіркою — і одразу отримаєте пайку різок. Тут це запросто…
— Розповіси? — питає Вогнедан, — та невже…
— Звичайно, — здвигнув плечима Радко, — і тоді позбавлюся одного покарання. А їх у мене — три…
Вогнедан пильно дивиться на хлопчину, тоді здвигає плечима теж… Зрештою — сам дурень винен… Зрадів… Чому зрадів?… Приятеля знайшов… Які тут можуть бути приятелі… Тут, як у вовчій тічці — кожний сам за себе.
В коридорі галас… Голос дорослого:
— З молитви по кімнатах — розійтись!
До спочивальні вривається зграйка хлопців, видно, змучених довгим стоянням… При вигляді Вогнедана юні джури очманіло зупиняються. І не дивно — адже на хлопцеві і досі бальний стрій. Кунтуш, чорногорка… А ще — чорногорська зачіска… Коса…
Вогнедан, у свою чергу, теж роздивляється хлопчаків. Вони трохи старші за нього — другий же курс… Оці ось двоє — одразу видно, що з ельберійської знаті. Шляхетні обличчя дивних… І схожі одне на одного… Може двійнята… Страшно про це думати, але вдвох з братом тут було б легше… Хоча, хто б захотів такої долі своєму брату…
Схожі ті двоє — але й ріжні. У одного очі карі, у другого — зелені… Другий на зріст менший, і якось більше схожий на дивного… За ними — ще один хлопчина. Русявий, як мама Конвалія, але чорноокий, чорнобровий… А ось іще двоє — один з виду південець з простих, високий здоровань, а другий… ну з другим все зрозуміло… Темношкірий, лице яке-то сплюснуте… Байстрюк Імперії… Сюди потрапив, напевне, бо народився на Півдні… Оцей ось — точно зелепуцьок… Певне, батьки, аби сюди влаштувати, ще й гроші заплатили.
Біля цих двох — ще один… Невеличкий, личко гостре, як у лисички… І весь час усміхається… Хиже якесь обличчя, неприємне… Поруч — вайлуватий товстун… Наче спить стоячи. Навіть здивуватися забув… А ось і останній… Певне — напівмоанець, як і чорноокий хлопчина, бо шкіра занадто світла для південця, а волосся, навпаки, темне.
— Джури, у нас новачок! — нарешті здобувся на слово високий хлопчина, — тебе звідки привезли, селюче?
— Мене взяли на імператорському балі, - холоднокровно відповідає Вогнедан, — і прошу звертатись до мене як належить… Тикати будете своїм кріпакам, коли дослужитесь до відставки.
— Але ж тільки гляньте на нього! — вигукує високий, — ти що, отак був на балі? В оцьому одязі? У вишиваночці? Ти де до цього жив? В барлозі з ведмедями?
Вогнедан ледь помітно зітхає… Підвело його сьогодні тваринознавство… Якби він не зчепився з тим клятим астеонцем за пса… Але що ж… Що сталося — те сталося.