Вітіко

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

— Радий бачити вас, вельмишановний пане, — промовив Вітіко, — я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

— Агов, Вітіко, — сказав старий, підводячись, — ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

— Тож ви й досі парох у Плані? — запитав Вітіко старого.

— Так, я ще й досі тут, — відповів старий, — і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

— Авжеж, — відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

— Плана — дуже гарне село, — похвалив парох. — Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?