Відлуння у брамі

Жінка перелякано озирнулась.

— Добридень Вам, — кремезний парубок, що нечутно виник за її спиною, широко всміхнувся. — Я Мечислав.

— А я Мстислав, — назвав себе точнісінько такий самий молодий чоловік, який стояв трохи нижче, бо удвох близнюки не помістилися б на вузьких сходах.

— Гадаю, нам слід поговорити, — сказав Олег. — Піднімемося до тебе, за нашою доброю комерційною звичкою? А чи давай краще он у кафе, — він вказав на чепурні двері кондитерської, розташованої у цокольному поверсі. — На людях тобі, можливо, буде спокійніше.

— Ну, давай поговоримо, — нарешті вичавила із себе жінка.

Олег галантно подав ворожці руку, бо, ступивши крок, вона поточилася і мало не впала. Мечислав невимушеним жестом взяв із її рук сумочку — мовляв, для зручності.

У кав’ярні було лише чотири столики. Вони обрали кутовий, подалі від вікна. Мстислав одразу замовив Людмилі сто грамів коньяку, бо жінку трусило. Собі характерники попросили принести чаю з марокканської м’яти.

— Отже, Людмило, як просуваються ваші з Транихиїлом досліди? — запитав Олег, щойно вона зробила ковток. — Комусь іще підсадили у голову «Порадника»?

— Після твого зникнення усе згорнули…

— Не дуже вірю. Транихиїл затятий, — Олег зробив ковток чаю. — Та і той, хто фінансує його досліди — замовник, себто — навряд чи відступиться від свого.

— А звідки ти про замовника знаєш? — прохопилася ворожка.

— Хіба забула? Я ж бачив Йосипа у лабораторії на Дзержинського.

— Тоді, Олеже, ти пам’ятаєш, що в Йосипа вкрали контейнер із біоінформаційною речовиною, за яким спорядили тебе, а без того препарату виробництво біороботів неможливе. Що тобі… вам, треба від мене? — Людмила обвела поглядом парубків за столом.

Молоденька офіціантка з цікавістю дивилася на дорослу тітку в компанії молодих вродливих чоловіків, намагаючись дослухатися до розмови. Наймолодший із відвідувачів раптом зробив коловий рух лівою рукою — і дівчині здалося, що стіл у кутку на мить огорнуло сизувате марево, а коли воно розвіялося, хтось ніби вимкнув гучність розмови.

— По-перше, — Мстислав м’яко всміхнувся до Людмили, — нам необхідно поговорити із Йосипом Бланком. І якнайшвидше.

— По-друге, — Мечислав навмисне скопіював братову посмішку та інтонацію, — потрапити до лабораторії Транихиїла…

— Це неможливо, — відсахнулася Людмила. — Там відеокамери…

— І кабалістичний захист, — розсміявся Олег.

— Тобі й про це відомо? — ворожка, шукаючи поглядом попільничку, потяглася за цигарками до сумки, що висіла на спинці стільця біля сусіднього столу, але рука наштовхнулася на невидиму перепону за кілька сантиметрів від цілі. — Серед вас є такий сильний чаклун? — до її первинного переляку від зустрічі з Олегом додався великий подив. — Я про таке лише чула, від бабці… Гадала, що то вигадки…