Смертниці
- Автор: Герритсен Тесс
- Серия: Джейн Риццоли и Маура Айлз #5
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8093-9
- Переводчик: Елена Оксенич
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Смертниці». Краткое содержание книги:
— Коли він телефонував? Нам ніхто не сказав.
— Кілька хвилин тому. Джо знає, хто я такий. Знає, що Джейн — моя дружина. Я можу переконати цих людей.
— Про це не може бути й мови, — сказав Гейдер.
— Ви ж були готові відправити туди репортера.
— Вони знають, що ви з ФБР. Для них ви частина божевільної урядової змови, якої вони так бояться. Пощастить, якщо хоч п’ять хвилин там протримаєтеся.
— Я ризикну.
— Будете для них призом, — мовив Стіллмен. — Заручник високого рівня.
— Ви — спеціаліст із переговорів. Це ви постійно говорите про сповільнення. Що ж, ці люди хочуть переговорів.
— Чому саме з вами?
— Бо вони знають, що я не зроблю нічого такого, що поставить Джейн під ризик. Не буде ніяких трюків, ніяких пасток. Тільки я, за їхніми правилами.
— Надто пізно, Діне, — сказав Стіллмен. — Тут уже не ми головні. Прибула штурмова команда.
— Яка команда?
— Федерали прислали їх із Вашингтона. Якийсь антитерористичний загін.
Сенатор Конвей саме про це й попереджав Гебріела. Час переговорів, вочевидь, минув.
— Поліції Бостона наказано триматися скраю, — сказав Гейдер. — Наша робота — охороняти периметр, коли вони ввійдуть.
— І коли це має статися?
— І гадки не маю. Вони керують.
— А те, про що домовилися з Джо? Оператор, репортер? Він упевнений, що так усе й буде.
— Ні.
— Хто все скасував?
— Федерали. Ми просто ще не сказали Джо.
— Він уже погодився звільнити двох заручників.
— І ми сподіваємося, що він це зробить. Принаймні два життя зможемо врятувати.
— Якщо не дотримаєтеся своєї частини угоди, не відправите до них Пітера Лукаса, то чотирьох заручників ви не врятуєте.
— Сподіваюся, до того часу рятувальна команда вже буде там.
Гебріел витріщився на нього.
— То ви хочете влаштувати різанину? Бо різанина й буде! Ви даєте двом параноїкам привід думати, що їхнє божевілля — реальність, що ви справді хочете їх убити. Чорт, а може, вони правду кажуть?!
— Тепер ви говорите як параноїк.
— Здається, тільки я говорю щось осмислене.
Він розвернувся й вийшов з трейлера.
Почув, як спеціаліст із переговорів гукає:
— Агенте Дін?
Гебріел не зупиняючись простував до периметра.
— Діне! — Стіллмен нарешті наздогнав його. — Я просто хотів сказати, що не згоден з планом атаки. Ваша правда, так ми напрошуємося на кровопролиття.
— То якого біса ви на це згодилися?
— Думаєте, я можу це спинити? Чи Гейдер? Тепер це справа Вашингтона. Ми маємо відступити й пропустити їх уперед.
Тоді вони почули несподіване гудіння, що прокотилося натовпом. Юрба репортерів скупчилася, хитнулася вперед.
«Що відбувається?»
Далі був крик, вони побачили, як двері лікарні відчинилися й вийшов високий афроамериканець у формі санітара, у супроводі двох спецпризначенців. Він зупинився, кліпаючи під світлом десятків прожекторів, а тоді поквапився до автомобіля, що саме чекав на нього. За кілька хвилин з’явився літній чоловік у візку, який штовхав поліціянт.
— Вони це зробили, — пробелькотів Стіллмен. — Випустили двох людей.
«Але не Джейн. Джейн досі там. І напад може початися щомиті».
Він рушив до поліцейського кордону.
— Діне, — схопив його за руку Стіллмен.
Гебріел розвернувся до нього.
— Це все могло б скінчитися без жодного пострілу. Дозвольте мені ввійти. Поговорити з ними.
— Федерали на це ніколи не погодяться.
— Периметр контролює поліція Бостона. Накажіть своїм людям пропустити мене.
— Це може бути пастка.
— Там моя дружина. — Їхні зі Стіллменом погляди зустрілися. — Ви знаєте, що я мушу це зробити. Знаєте, що це найкращий її шанс. Найкращий шанс для будь-кого з них.
Стіллмен видихнув. Утомлено кивнув.
— Удачі.
Гебріел пірнув під жовту стрічку. Офіцер спецпризначення поліції Бостона пішов перехопити його.
— Нехай іде, — сказав Стіллмен. — Він увійде до лікарні.
— Сер?
— Агент Дін — наш новий спеціаліст з переговорів.
Гебріел вдячно кивнув Стіллмену. Тоді розвернувся й пішов до входу в лікарню.
19. Міла
Ані я, ані Олена не знаємо, куди ми йдемо.
Ми ніколи не ходили цими лісами, тож не знаємо й того, де вийдемо. На мені немає шкарпеток, тонке взуття швидко пробиває холод. Попри Мамині светр і водолазку мені холодно, я тремчу. Світло будинку за нами зникло, і, озираючись, я бачу лише темряву лісу. Плентаюся по мерзлому листю занімілими ногами, не зводячи очей із силуету Олени, яка йде переді мною з торбою. Моє дихання схоже на дим. Лід потріскує під ногами. Я пригадую фільм про війну, який нам показували в школі: там змерзлі й голодні німецькі солдати, похитуючись, ішли назустріч долі на російському фронті. «Не зупинятись. Не ставити запитань. Маршувати далі» — гадаю, саме такі думки були в тих сповнених відчаю солдатів. Саме про це я думаю зараз, шкандибаючи крізь хащі.