Наказ лейтенанта Вершини
- Автор: Лысенко Василий Александрович
- Серия: Таємниця Зоряної кімнати #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Наказ лейтенанта Вершини». Краткое содержание книги:
— Чи правда, діду Матвію, що колись ваша родичка Катря Загорулько потрапила в палац до пана і він назвав її Червоною Красунею, дарував їй багаті подарунки, кидав у темницю, а вона не скорилася і лишилася вірною своєму нареченому.
— Правда, хлопче, так воно й було, як ти кажеш. Гарна була Катря.
— А чого Катрю пани називали Червона Красуня?..
— Так їм заманулося. Захоче пан, назве тебе зеленим, а захоче кликати сірим, то й будеш сірим. Недаремно люди говорять: скачи, враже, як пан каже! От люди й скакали! Тільки не всі! От і Катря не захотіла під панську дудку танцювати! І Тимофій Кушнір, її наречений, такий гопак пану врізав, що ледве той голови не позбувся! Від палацу купа попелу лишилася!
— Де ж Червона Красуня ділася?
— Загинула! Укоротив їй пан віку! Та хіба тільки Катрі? І Тимофій загинув! Зрадники продали Тимофія панові за капшук золотих червінців! Мій предок Данило Загорулько був вільний, ніякому пану не належав. І колись давно разом з предком наших панів пристав до Богдана Хмельницького. Під Жовтими Водами Степан Хоткевич відбив у шляхти гармату і став сотником. А вже після Корсуня, як і там повстанці побили панів, призначив його гетьман полковником. Там козаки захопили шляхетський табір, взяли в полон багато жовнірів. На березі Прип'яті в той час стояла невеличка фортеця, отут, де зараз палац. І як побив Богдан Хмельницький шляхту, то віддав фортецю полковнику Хоткевичу. Чи правда, чи неправда, може, все це люди вигадали, бо коли все те діялося, але є нібито під вежею підземелля. І там сховано великі скарби панів Хоткевичів, бо все шляхетське золото їм лишилося. Степан Хоткевич став паном, полковником, заволодів великим багатством. А мій предок Данило Загорулько повернувся з походу з жінкою-красунею. У якогось магната-шляхтича була наймичка, надзвичайно вродлива дівчина. Так мій предок закохався в ту наймичку і взяв її собі за дружину. А потім кріпацтво настало. І наділила цариця панів Хоткевичів навколишніми селами та хуторами. І люди стали власністю панів.
У мого далекого пращура Устима Загорулька було десять дочок і чотири сини. І дочки, і сини вродою вдалися в матір, а силою та своїм непокірним характером батько їх наділив. Увесь наш рід такий — непокірний та непіддатливий, завжди до роботи та правди горнеться. Один Федір з пуття збився, бо горілка та лінощі його доконали.
Так, кажу, велика родина була, в мого пращура, як не тяжко жилося, а на хліб заробляли, зводили кінці з кінцями. А тут — кріпацтво. І вже ти ніби й не людина, а якась худоба, бо туди не йди, тут не сядь, там не стій. Хоче пан — помилує, а захоче — продасть або накаже різками шкуру селянину спустити. Якось пішла Катря, дочка мого пращура, в церкву, а пан і накинув на неї оком, звелів забрати дівчину в свої покої. Не одну Катрю тоді забрали, багато дівчат опинилося в палаці. Дуріли пани з жиру, казилися. Позбирав пан дівчат, наказав одягти їх в чудернацький іноземний одяг і велів співати та танцювати, тішити своїх гостей. Портрети тих дівчат і зараз, кажуть, лишилися в підземеллі у отій великій круглій залі. Є там і Катрин портрет. Тільки не у великій, а в малій світлиці. Катрі особлива доля випала, не така, як її безталанним подругам. Закохався в неї пан. Та так закохався, що не міг жити без цієї дівчини. Дарував їй дорогі оксамити, коштовні разки намиста, золоті каблучки та сережки. Не діяли ті дарунки на дівчину, не хотіла вона й дивитися на осоружного пана.
Збиралася Катря заміж виходити, чекала осені, мала побратися з своїм обранцем Тимофієм Кушнірем. І йому вірною лишилася. Не скорилася дівчина панові, кинулася в ополонку, пішла на дно Прип'яті. Дуже пан був вражений вчинком дівчини, її великою вірністю своєму коханню. І повелів художнику намалювати Катрю на кам'яній стіні в глибокому підземеллі; мовляв, хай ця непідкупна дівчина оберігає вхід до його скарбниці. І себе повелів намалювати поряд, бо хотів пан і після смерті оберігати великі багатства, сховані в підземеллі. От і оберігає Катря панську скарбницю віки вічні: стоїть поряд з своїм ворогом та розлучником у кам'яниці.
— Як же портрет дівчини може оберігати вхід до скарбниці? — запитав Юрко — Це вже, мабуть, вигадали люди…
— Нічого люди не вигадали, — трохи ображено відповів дід — бо не звичайний той портрет, а з великою таємницею. І колись люди розум у голові мали і такі чудеса творили, що й зараз не так просто розгадати їхні загадки. Є підземелля під Білою вежею — я напевне знаю! А проникнути в них ніхто не може! Нема сьогодні туди дороги! А чому нема? Ніхто не зумів розгадати Катрину таємницю! Ніхто!
— Так яка ж таємниця, діду, є в Червоної Красуні? Як вона оберігає вхід?
— Зачекай, — озвався неквапливо чередник, — вислухай все до кінця. Ось дівчина сидить і слухає, а ти, як той живчик, — місця собі не знаходиш.
Так от слухайте, діти, як воно було, як жили колись на нашій землі люди, боронили своє право, свою честь відстоювали. А ви згодом своїм дітям розкажете, а вони своїм повідають. Хай не забувається пам'ять про тих людей, що своє життя за волю поклали.
Як не стало Катрі, зібрав Тимофій Кушнір ватагу добрих хлопців, налетів на село і спалив палац. Мій прадід пам'ятав ту пожежу, хоча на той час ще зовсім був хлопчаком. До неба, казав, полум'я шугало. А цей палац, що зараз є, пани після тієї пожежі збудували. Підземні світлиці, звісно, лишилися. Розповідав мій прапрадід, а він якось потрапив у ці катакомби, ніби є там зображення козака та бусурмана, і вони пучкою вказують хід до панських скарбниць. Але втрапити до них ніхто не може. У кам'яних стінах нема жодної шпарки. Рівна, як долоня, крем'яна стіна — і нема більше нічого. Щоб пройти до скарбниці, мусиш знати таємницю Червоної Красуні. А таємниця та схована у вінку з волошок, що намальований на Катриній голові. Чи так воно, чи ні — запевняти не буду, бо не був там ніколи, не бачив я ні Катрі, ні її вінка. Так мені люди розказували, і я, що чув, вам розповів. А як воно є насправді — не скажу!
— Що ж далі, діду, було? — запитав тихо, ледь чутно Юрко.
— Схопив-таки пан Тимофія Кушніра і розіп'яв його у підземеллі. Зраднику тому, що видав свого отамана, пан дав капшук золотих дукатів, ще й грунту добрячий шмат наділив. І Свирид Терпило на ці гроші відкрив у селі шинок. Тепер оце його нащадок в поліції орудує, німцю, як той пес, прислужує.
— Дідусю, — запитала Леся, — а як вас пани продавали?
— Як продавали? Як ото худобу продають! Забрав пан мою меншу сестру в покої. Не хотіла вона йти — повели її гайдуки, забрали, не зглянулися на її благання та сльози. Отак, як Катрю, так і сестру забрали!
Я вже на той час парубком був. І пустив на панські ожереди червоного півня. Хоча й не піймали мене панські посіпаки, а підозра все одно була! Привели мене на конюшню, шмагали, допитували — не признався! Ще й свідків поставив, що я в ту ніч на колодках до світу сидів.
Наказав пан економу продати мене, щоб мого й духу в селі не було! Погнали мене на ярмарок в село Нова Басань. Продають на ярмарку худобу, вози, крам усякий, а в закапелку людьми торгують. Навпроти мене родину пан продає — матір, батька, двох синів і дочку. Славна така дівчина, вродлива, чорнява, брови, як шнурочки, і обличчя рум'яне, як те яблучко. Тільки вид у неї сумний, очі погасли, хилиться дівчина від туги, слізьми умивається.
Пан люльку курить і гукає:
— Продається дівчина-красуня! Коваль гарний і молодиця! І два сини ковалеві! Сто рублів прошу!
І тут таке на мене найшло, що ніби туману хтось напустив. Не хочу на дівчину дивитися, а очі самі до неї повертаються. Чудасія! Самого продають, а він на дівчину зирить!
Молодий був, а дівчина вродлива.
Коли це, як з-під землі, вигулькнув старий чоловік, голова сива, як молоком облита, плечі широкі, зросту високого — справжній велетень.
Поглянув на мене той чоловік, на дівчину і питає: