З воєнного нотатника

15.І. вдень ми зустрілися з п. Косачевою в п. Сербиненка. Вона нас запросила ввечері до себе. Запізнаємося з її чоловіком — сучасним письменником[49]. Після гостинного прийняття в домі Косачів виходимо й у супроводі письменника йдемо до кав'ярні, де збирається духова еліта Берліна: артисти, поети, малярі, студенти — свої і чужинці. Там ми посиділи далеко за північ, бо в Берліні поліційних годин немає. Недавно ми були звичайні "номери", а тепер стали людьми. Особисто мені родина Косачів дуже сподобалась.

На обіді в ресторані ми випадково зустріли лейтенанта з Люкенвальде. Він нас фотографував перед від'їздом (із табору) і отсе вручив знимки на згадку. Мило з ним прощаємося. Я здивований: де б то наш старшина морочив собі голову, щоб їхати до столиці й не забути фотокарток для вручення якимось там полоненим! Німецький старшина це зробив. Коли б він нас не застав, то планував залишити знимки в домі п. Пухера.

17.І. я прийняв редактора "Газети ілюстрованої" для полонених поляків Івана Сеньківа. Він довідався про мене від п. Косача. Тоді в готелі не було ні Барвінського, ні Валійського, але не вспіли ми розговоритися, коли вони обидва вернулися з кіна, де оглядали фільм "Як пропала Польща". В присутності сторонніх людей редактор Сеньків не хотів і не міг говорити того, про що думав.

На другий день ми умовилися, що я прибуду до нього. Так і зробив. Отже виявилося, що Сеньків хоче конечно, щоб приїхав швагер Геннадій Которович до Берліна, де мав студіювати й працювати у видавництві "Дойче ферляґ". Я обіцявся, що виясню редактору Которовичові справу, коли приїду додому.

У п. Сербиненка я бував досить часто. Тут можна було зустрінути повно людей різних націй — не тільки з Європи, але й з далекої Азії. З деякими китайськими студентами і студентками я навіть запізнався з тим, щоб потім їх ніколи не бачити.

Зустрічали ми чимало "совітських людей", але їх треба було уникати. У Сербиненка я зустрів одного німця з України — п. Ріхтера. Коли він довідався, що я бувший повстанець Орел-Гальчевський, то відразу дуже щиро до мене поставився, бо чув і знав про мене багато. Він був в Україні в часі моєї там повстанчої діяльності. Його добре знав п. О. Севрюк. Мені чомусь прийшла в голову думка, чи під видом німця не криється якийсь агент Комінтерну? Насторожило мене його зацікавлення моєю особою. Пізніше я вияснив, що мої підозріння були цілком безпідставні.

Здивував мене Сербиненко: одного разу він питає мене, чи я не знаю генерала Удовиченка? Відповідаю, що знаю його дуже мало, бо всього один раз розмовляв із ним у готелі у Варшаві. Тоді Сербиненко оповів мені цілу історію того генерала.

Я не знав, що мав говорити Сербиненко про Удовиченка. Виявляється, що він говорить те, що я вже знав з інших джерел. Коли п. генерал опинився на терені Франції, то по певнім часі зайшов до совітського полпредства. Там працював один українець, бувший соціал-демократ. Прізвище генерала він добре знав і був здивований цинічним торгом у полпредстві.