Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Я сказав Юкі, що принаймні знаю ресторани, де можна смачно поїсти. І розповів їй про свою роботу — як знайти ресторани з місцевими делікатесами.

Юкі слухала мою розповідь мовчки.

— А тому я — великий знавець цієї справи, — сказав. — Так само, як деякі свині у Франції, які хрюкають, риють землю і шукають трюфелі.

— Ви що, не дуже любите своєї роботи?

Я похитав головою.

— Як на біду, ніяк не можу її полюбити. Надто беззмістовна. Ну, можу знайти ресторан з хорошою кухнею. Напишу про нього в журналі і всім порекомендую. Мовляв, ідіть сюди. І їжте ось це. Однак навіщо я маю це робити? Хіба люди не можуть їсти того, що їм до вподоби? Чому вони повинні питати в когось, що їм їсти? Чому це їх повинні вчити, як вибирати страви у меню? І от хоча після такої реклами цей ресторан стає дедалі популярнішим, його кухня та обслуговування швидко сходять нанівець. У восьми-дев’яти випадках з десяти. Бо порушується рівновага між попитом і пропозицією. І в цьому винні ми, винна наша робота. Щось цікаве побачимо — і старанно заплюємо. Щось чистеньке помітимо — і грязюкою закидаємо. І це називаємо інформацією. А вигрібання геть-усього з усіх кутків життєвого простору — повнотою інформації. Здуріти можна! І я до цього руки прикладаю.

Сидячи за столиком навпроти, Юкі пильно дивилася на мене. Як на якусь химерну істоту.

— І все-таки ви до цього руки прикладаєте.

— А куди ж дітися? Робота — це робота… — відповів я. І раптом згадав, що по той бік столика сидить всього-на-всього тринадцятирічна дівчина-підліток. «Ну й ну! І що це я їй торочу?» — подумав я.

— Ходімо! — сказав я. — Вже пізній вечір, а мені ще треба відвезти тебе до Акасака.

Ми сіли в мою «субару», і Юкі поставила першу касету, яка потрапила їй під руки. Збірник пісень минулих десятиліть. Пісень, які я часто слухаю за кермом. Гурт «Four Tops» заспівав «Reach Out, I'll Be There». Дорога була порожня, і до Акасака ми добралися швидко. І тоді я спитав Юкі, де її квартира.

— Не скажу, — відповіла вона.

— Чому?

— Бо ще не хочу додому!

— Слухай, уже минула десята, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. І я втомився, як собака…

Вона дивилася на мене із сидіння поруч. Всю свою увагу я зосередив на дорозі переді мною, але постійно відчував лівою щокою її погляд. Дивовижний погляд. Що не містив жодного почуття, але мене бентежив. Невдовзі вона спрямувала його у протилежний бік — за вікно.

— Спати я не хочу. А крім того, якщо зараз повернуся додому, не знатиму, куди дітися зі своєю самотністю. Краще вже ще трохи покататися на автомобілі. І музику послухати…