Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0665-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий учитель, розв’язує загадку: хто вона, та чарівна коханка, яка знає про нього майже все, а він про неї — практично нічого…
Для широкого загалу.
Пізніше я зрозумів, чому допустила мене до залишків бібліотеки свого пропалого чоловіка. Оберігала його пам’ять, а від тієї непересічної, у цьому переконався, людини залишилось у живому світі вельми небагато: тільки ряд пожовклих фотокарток та й ці книги, за які колись садили і які знищували, отже, тримати їх у домі було небезпечно, адже це були старі українські книги, але вона, ця жінка, героїчно їх зберігала, бо, як казала, — це був заповіт її чоловіка. Він знав, що його заарештують, але книжок не палив, тільки вибрав найцінніше (решту залишивши) і закопав у скрині під смітником, попросивши у жінки їх викопати згодом, коли перешумить буря, і таки зберегти. Усе ним залишене було забране, а закопане згодом вона дістала і внесла в дім, спершу тримаючи на горищі, а потім і в кімнаті, куди нікого не допускала, отже, нікому й не показувала, я тут був перший. Зрештою, і до цього її спонукала конечна потреба, адже знайшла саме ті руки, у які книжки можна було передати, і у виборі своєму не помилилася — всі вони й досі стоять у мене на полицях разом із згаданою історичною книгою В’ячеслава Липинського, я їх тільки поремонтував і саморуч оправив, були-бо розтрощені й ветхі, як і їхня попередня володарка. І самопосвята цієї жінки по-своєму піднесла її в моїх очах, адже доки існують такі жінки (а жінки, як відомо, від природи не можуть бути колекціонерами), то світ цей стоятиме, бо не самі книги зберігала, а святість своєї любові до чоловіка. Можливо також, що в Ірі помітила відсутність такої святості, очевидячки також по-жіночому прочуваючи, і це могла бути ще одна причина, чому поставилася до неї негативно.
Отже, у домі, де я лишався поселений, знову запанував мир і злагода, але побільшена нашим духовним зближенням. Господиня чудово знала, що її не послухався до кінця і таки продовжую зустрічатися з Ірою, але до розмов про неї ніколи не поверталася, отже, незважаючи на похилий вік і певну нетолерантність, уміла залишатися делікатною. Я справно виконував її невеликі господарчі доручення: доводилося лагодити дах, бо в одному місці протікало, рубати дрова, забивати потрібні цвяхи і всяке таке, хоча господар із мене був ніякий; снідав, обідав і вечеряв уже тут, хоча тоді, коли зустрічався з Ірою, на обід не приходив, заздалегідь про те попереджаючи, і знову-таки не почув од неї жодного ремства — отже, це була жінка, яка вміла опанувати себе: цього мистецтва навчило її життя.
З Ірою також усе влагодилося, тобто я з нею зайшов у сталі й часово розмірені стосунки, як це буває в багатьох залюблених; ми віднаходили оту радість спілкування, яку й називають коханням, а як сказав ще Станіслав Оріховський, який, до речі, також був із римо-католицької руси: «Щó міцнішим може бути, ніж непорушний союз чоловіка й жінки?» — хоч я не такий уже переконаний лишався, що мій союз із Ірою такий непорушний, адже щоразу, зустрічаючи її на пероні, внутрішньо зіщулювався, побоюючись, що не приїде; до речі, способу зв’язатись із нею, коли б через якісь причини побачення не відбулось, і досі не мав та й не наважувався повести про це мову, хіба поїхав би знову до школи, де працює. Але там, як привид, стояли також досі не з’ясовані стосунки її з учителем фізкультури, отож і цей шлях мене відлякував, можливо, через малодушність мою, адже там міг би знайтися якийсь доброзичливець, котрий би мені про те оповів, приправивши відповідним соусом, і я знову терзався б, а за усталеної злагоди того вельми не хотілося. Сама ж Іра про те не прохопилася, бувши, очевидно, з часом переконана, що ця інформація до моєї господині таки не дійшла, а отже, й до мене.
Зустрічалися радісно, хоча мої спроби поцілувати її на людях рішуче нею відсікалися, потім я й сам не намагався того чинити; ми виходили на знайому вулицю й тільки тут бралися за руки, відтак рушали до лісу, де якийсь час блукали, захоплені розмовою, теми до того з’являлися самі від себе, але ніколи не торкалися її чи моєї родини, а якось, коли таке випливло, вона трохи різко, а більше категорично сказала:
— Хочу, щоб були самі по собі. Без батьків, дідів і прадідів, родинних обставин та проблем.
Отже, родинні проблеми й обставини існували, зрештою, хто їх не має, але з’єднані істоти рано чи пізно мають прийняти їх у себе чи покласти на себе.
— Гаразд, — сказав. — Є в цьому світі ми, а решта — без значення!
— Коли б це було можна! — не зовсім послідовно відгукнулася.
— Усе можна, Іро, — сокровенно сказав я. — Було б тільки добре бажання.